Франко І. Я. - Захар Беркут, Франко І. Я.

class="p1" style="">Мирослава обтерла сльози з своїх очей і повним любові поглядом глянула на Максима.

- Але ходи, Мирославо,- сказав Максим,- ось наш батько, та й той покидає нас.

Захар глядів на молоду пару ясними, радісними очима.

- Клякніть коло мене, діти,- сказав він потихо, слабим уже голосом.- Доню Мирославо, твій батько поляг,- не судім, чи винен, чи не винен,- поляг так, як полягли тисячі інших. Не сумуй, доню! Замість батька доля дає тобі брата…

- І мужа! - додав Максим, стискаючи її руку в своїй.

- Нехай боги дідів наших благословлять вас, діти! - сказав Захар.- В тяжких днях звела вас доля докупи і злучила ваші серця, і ви показалися гідними перестояти й найстрашнішу бурю. Нехай же ваш зв’язок в нинішню побідну днину буде порукою, що й наш народ так само перебуде тяжкі злигодні і не розірве свого сердечного зв’язку з чеснотою й людяним норовом!

І він холодними вже устами поцілував у чоло Мирославу й Максима.

- А тепер, діти, встаньте і підведіть мене крихіточку! Я хотів би ще перед відходом сказати дещо до громади, якій я старався щиро служити весь свій вік. Батьки і браття! Нинішня наша побіда - велике діло для нас. Чим ми побідили? Чи нашим оружжям тілько? Ні. Чи нашою хитрістю тілько? Ні. Ми побідили нашим громадським ладом, нашою згодою і дружністю. Уважайте добре на се! Доки будете жити в громадськім порядку, дружно держатися купи, незламно стояти всі за одного, а один за всіх, доти ніяка ворожа сила не побідить вас. Але я знаю, браття, і чує се моя душа, що се не був остатній удар на нашу громадську твердиню, що за ним підуть інші і вкінці розіб’ють нашу громаду. Погані часи настануть для нашого народу. Відчужиться брат від брата, відмежиться син від батька, і почнуться великі свари і роздори по руській землі, і пожруть вони силу народу, а тоді попаде весь народ у неволю чужим і своїм наїзникам, і вони зроблять із нього покірного слугу своїх забагів і робучого вола. Але серед тих злиднів знов нагадає собі народ своє давнє громадство, і благо йому, коли скоро й живо нагадає собі його: се ощадить йому ціле море сліз і крові, цілі століття неволі. Але чи швидше, чи пізніше, він нагадає собі життя своїх предків і забажає йти їх слідом. Щаслив, кому судилося жити в ті дні! Се будуть гарні дні, дні весняні, дні відродження народного! Передавайте ж дітям і внукам своїм вісті про давнє життя і давні порядки. Нехай живе між ними тота пам’ять серед грядущих злиднів, так, як жива іскра не гасне в попелі. Прийде пора, іскра розгориться новим огнем! Прощайте!

Важко зітхнув старий Захар, зирнув на сонце, всміхнувся, і по хвилі вже його не стало.

Не плакали за ним ні сини, ні сусіди, ні громадяни, бо добре знали, що за щасливим гріх плакати. Але з радісними співами обмили його тіло і занесли його на «Ясну поляну», до стародавнього житла прадідівських богів, і, зложивши його в кам’яній контині, лицем до золотого образа сонця, вміщеного на стелі, потім привалили вхід величезною плитою і замурували. От так спочив старий Захар Беркут на лоні тих богів, що жили в його серці і нашіптували йому весь вік чесні, до добра громади вимірені думки.

Багато змінилося від того часу. Аж надто докладно збулося віщування старого громадянина. Великі злигодні градовою хмарою перейшли понад руською землею. Давнє громадство давно забуте і, здавалось би, похоронене. Та ні! Чи не нашим дням судилось відновити його? Чи не ми се жиємо в тій щасливій добі відродження, про яку, вмираючи, говорив Захар, а бодай у досвітках тої щасливої доби?

 

Нагуєвичі, дня 1/X - 15/XI 1882

 

 

До шістнадцятого тому ввійшли повість «Захар Беркут» та оповідання, написані у 80-х роках XIX ст.

Перша редакція оповідання «Цигани» подається у розділі «Інші редакції та варіанти». Незакінчені твори кінця 70-х - початку 80-х років друкуються в окремому розділі. Фрагменти - в розділі «Додатки».

Оповідання «Рубач», «Як пан собі біди шукав», «Як Русин товкся по тім світі», «Домашній промисл», «Чума», «Яць Зелепуга» спочатку були опубліковані в газетах і журналах польською мовою. В українських виданнях вони друкувалися в перекладі автора.

 

 

ЗАХАР БЕРКУТ

 

Образ громадського життя Карпатської Русі в XIII віці.

 

 

Вперше надруковано в журн. «Зоря», 1883, № 7, с. 97-103; № 8, с. 117-121; № 9, с. 133-139; № 10, с. 148-159; № 11, с. 169-175; № 12, с. 185-189; № 13, с. 205-210; № 14, с. 221-226; № 15, с. 237-243.

Повість «Захар Беркут» І. Франко написав 1 жовтня - 15 листопада 1882 р. на конкурс, оголошений журналом «Зоря» 27 вересня 1882 р. Про умови конкурсу було сказано: «Темат до повістей належить брати з нашого народного життя, будь теперішнього, будь минувшого, з життя інтелігенції або з життя сільського люду; по можності переважати повинна сторона ідеальна, єсли тільки не віддаляється від правди. Світлі прояви нашого життя, яко взірці, достойні загального наслідування, будуть для нас найбільше пожаданим матеріалом».

Коли засідала конкурсна комісія і хто в неї входив - невідомо. Лише в травні 1883 р. у журналі «Зоря» вміщено повідомлення, що повість «Захар Беркут» І. Франка одержала першу премію.

Про роботу над твором, про умови його публікації І. Франко писав в листі до М. Павлика від 12 листопада 1882 р.: «Зоря» розписала премію на повість з обіцянкою платити за лист печаті по 20-25 з[олотих] р[инських] […]. Отже, я пишу повість історичну, з XIII віку (напад монголів), і ідеальну (по поніманню характерів), хоч реальну по методі писання, так, як і Флоберова «Salambo», в котрій стараюсь на підставі тих немногих актів історичних про давнє громадське життя показати життя самоуправне, безначальне і федеральне наших громад, боротьбу елементу вічево-федерального з деструктивним князівсько-боярським і вкінці з руйнуючою силою монголів. Повість тота, хоч і містить у собі багато історичної і неісторичної декорації, все-таки, надіюсь, збудить живий інтерес і у сучасних людей […]. Яка буде її доля в руках Партицького - боги знають.