Микола Хвильовий - Сині етюди, Микола Хвильовий

верболозів.

Коли звернули з доріжки, шелестіло листя. Обходили столітні дуби. Пролетів кажан, і обізвалась птиця над ставком. Проходила глуха, густа, післяпетропавлівська темрява.

Сайгор подумав: що сказати в цей момент? Що кажуть у цей момент? І інстинктивно давив Татьянину руку - пухку, вище ліктя. Ішли до стіжків.

І тоді несподівано сказала Татьяна - і несподівано, ніби не вона, з легким відтінком болю:

- Думаю от про що: жила-була дівчина - це казка-бувальщина - росла, підросла, ходила в гімназію, училась, училась і ще училась. Нарешті вийшла з гімназії з золотою медаллю. І нарешті - стала машиністкою. Щаслива доля? Як ви гадаєте?

- Це ви про себе? - здивовано спитав, ніби машиністка не могла мати такого доступного минулого.

- Так. Ну, як ви гадаєте: щаслива доля? - І поспішно сказала: - Проте не треба. Це важке запитання - важко відповісти.

І тут же інстинктивно, як притискав, залишив її руку. Помовчали.

Заверещала мадмуазель Арйон.

Проходив тихий тепловій. І він, як дзвін, легко ступаючи оксамитною лапкою. Невідомо росла ніч, росли нічні звуки, і невідомо ріс запашний дуб. Збігалися зорі на тайну вечерю, і нечутно зідхав зелений Оріон на голубиних гонах.

Росла ніч.

Хотілось упасти на землю, крикнути збентежений крик, потім надхнеyно молитися в тайну вечерю зір. І ріс невідомо запашний дуб. І хотілося взяти запашного дубового листя, приложити його до чола й зойкати радісним зойком і положити в дуб шматок живого серця й струмок - від нього - диму, і знову впасти на землю, і крикнути збентежений крик.

За півверстви кричали сичі.

Од ставка запахло осокою.

Баришня Татьяна говорила просто, не так, як баришні з кавалерами, спеціально підготовляючи розмову про кохання.

І Сайгор не міг не відчути це.

- От, скажімо, небо,- і Татьяна зідхнула.- Це ж дивне явище в житті людини. Але ми його ніколи не бачимо. Правда? Думаю зараз: загубилися сотні, тисячі, мільйони в темряві, і загубились сотні, тисячі, мільйони в стосах паперу, і думаю: хіба вони помічають це надзвичайне, дивне явище в житті людини - небо?

Татьяна «дивне» вимовляла надто тепло й чітко.

А густа темрява вже непевно брела між дерев: незабаром із загірних гін фаркне перламутровий ранок. Задумається за ставком - рожевий чуйний, як сентиментальний юнак, і здивовано подивиться на світ повноросими очима.

- І от десь у стосах паперу загубилась людина. Просто - людина,- Татьяна зупинилась.- Як ви гадаєте: банальне це слово? Я думаю, ні. І думаю, що мислі на тему «людина», поки існує земля, завжди будуть свіжі, як наливне яблуко на яблуні... Так от: загубилась людина в стосах паперу, і ніхто не бачить її, бо видно тільки машиністку. Це я, звичайно, не про себе - взагалі.

Потім Татьяна скинулась.

- Проте, може, вам не цікаво? Воно й так: і справді, все це тільки інтелігентщина. Може. Не знаю. Знаєте, всього не пізнаєш: життя коротке, а Маркса пробувала читати, та якось не дочитувала: ніколи й дуже нудно.

Сайгор був здивований. І більше за все дивував цей тон - надто впевнений. І тут же відчув себе - не перед Татьяною, перед кимсь - не то винним за те, що досі не давив на сіні цю баришню, як тип мадмуазель Арйон, не то винним за щось інше.

І знову пізнав той надзвичайний біль, коли радість і жура сплітаються в єдину гармонію.

- Що ж ви мовчите?

Підходили до стіжка.

- Знаєте, по правді, ви мене трохи здивували,- просто несподівано для себе сказав Сайгор.

- Я цього не хотіла,- засміялась баришня Татьяна і, хутко лягаючи, не то жартома, не то серйозно сказала:

- Ну, ідіть до мене.

Потім розкидала біля себе сіно, очевидно готуючи для нього місце.

Мовчала.

Сайгор стояв і дивився на Татьяну.

Мовчала.

Тоді, не думаючи, ліг на своє попереднє місце.

Компанія рішила, мабуть, не спати всю ніч. Мадмуазель Арйон верещала, і по черзі запитували:

- Ви самотня? Ха! Ха!

- Я - самотня,- напівжартуючи, зідхала Татьяна. Тоді ж Сайгор знову примітив пуделя, який і тепер лежав біля його ніг. І тоді ж раптом рознервувався.

Від компанії кричали:

- Ви самотня?

- Я - самотня! - зідхала Татьяна.

Іще кричали сичі. Десь загавкав Марчик - дзвінко, як дзвоник. Зірвався метеор, помчав і в розпуці розбив собі голову об дерево. Сайгор даремно гадав заснути - не міг. Знову важко задихала мадмуазель Арйон.

- Чорт!

Сайгор якось похапцем підвівся й пішов скорим кроком від стіжків далі на дорогу.

Хто чорт - невідомо. І інстинктивно оглянувся. Побачив: за ним, як примара, брів пес.

- П'шов!

Пудель подивився розумно й холодно й помахав хвостом.

Цей ідіотський випадок із собакою підносив матеріаліста Сайгора тут, на порожній дорозі, в темну даль, на верхів'я фаталізму.

І це, звичайно, дратувало, і дратували згадки про сьогоднішній день; і резиденція юнаків, і порнографічні малюнки з купальні, і тип, і мадмуазель Айрон, і Татьяна, і запах жіночого тіла.

- П'шов!

Але пудель не відставав на крок. Сайгор засунув руку в кишеню - нічого не було. Згадав - щось забув дома, в городі.

На сході невідомо ріс день. Починався світлими стежками. Запахло ранком.

Ріс невідомо ранок. І впали на обрій бліді червінці. Кричали з сіл півні, і тремтіла, горіла буйна земля. Скоро зійде сонце, зазгучить проміння, і хтось упаде на землю, і хтось крикне збентежений крик. Назустріч пливли буйні трави й зелений океан дерев.

На другій верстві пудель нарешті відстав і повернувся на віллу. Сайгор подивився йому вслід: до болю хотілось розмозжити собачу голову.

І тільки на шостій верстві, коли раптом брякнуло вогняне сонце, згадав день, ніч - там - і почервонів.

Перша вілла на узгір'ї майнула білим крилом і пропала за обрієм.

Сайгор, суворий і блідий, поспішав до города.

«ЛІЛЮЛІ»

Павлові Тичині

І

Вилітає експрес і курить.

Тоді в калейдоскопі:

- жита, степи, гони й північний туман із

осінньої магістралі. Провалюються темні горизонти, оселі, байраки, глухі нетрі. Виростають фабричні поселки, содові заводи, шахти, домни. Експрес перелітає яри, могили, похмурі перевали, і чути далекий надзвичайний гул.

...А за Тайгайським мостом,

де починається робітничий поселок:

- реальні результати капебеу.

То заводський квартал, що вже не мовчить - вийшов із німого мертвого кола й шпурляє в блакитні межі крицевий і грізний клекіт.

Це знає