Герман Мелвілл - Мобі Дік, Герман Мелвілл

що веде до капітанської каюти, і незабаром у люку з’являється старий капітан: він вибирається нагору, хапаючись руками за коване поруччя, аби допомогти скаліченій нозі. Все ж таки Ахав не був позбавлений якоїсь жилки людяності й уважності до інших, бо в таку годину він звичайно стримувався від патрулювання на юті: адже для його потомлених помічників, що спочивали всього за якихось шість дюймів від кістяної п’яти капітана, кожен крок його лунав би таким громом і стугоном, що бідолахам міг би наснитись хіба скрегіт акулячих зубів. Та одного разу, коли поганий настрій узяв у Ахаві гору над такою повсякденною уважністю і він почав, важко гупаючи, міряти кроками палубу від гакаборту до грот-щогли, в люку з’явився химерник Стаб, другий помічник, і непевним, винувато-жартівливим тоном сказав, що, звісно, ніхто не може заборонити капітанові Ахаву гуляти по палубі, коли йому того хочеться, але чи не можна якось приглушити оте гупання? Він навіть нерішучо й невиразно натякнув, що можна б обмотати кістяну п’яту клоччям абощо. Ох, Стаб, не знав ти ще капітана Ахава!

- Чи я гарматне ядро, Стаб,- відказав той,- що ти хочеш підмостити під мене клейтух? Та йди спи; я забувся. Гайда вниз, у свою щонічну домовину, де такі, як ти, сплять між двома простирадлами, аби звикнути до савана, що колись наостанці сповиє вас… Знай, собако, свою буду!

Стаб так отетерів від цього заключного вигуку старого капітана, що йому аж мову відібрало; та врешті він збуджено відказав:

- Я не звик, щоб зі мною так розмовляли, сер! Мені це дуже не до вподоби.

- Геть! - скреготнув зубами Ахав і рвучко відступив назад, ніби хотів утекти від непоборної спокуси.

- Ні, сер, стривайте,- осмілівши, заперечив Стаб.- Я не стерплю, щоб мене називали собакою.

- Ну то я тебе назву десять разів віслюком, бараном і бидлом, та й іди геть, а то я тебе на той світ зажену!

По тих словах Ахав рвонувся до нього з таким грізним виглядом, що Стаб мимовільно сахнувся назад.

«Ще зі мною не бувало, щоб я за такі слова не сквитався кулаком,- промурмотів Стаб, отямившись уже на трапі, який вів до каюти.- Диво, та й годі. Стривай-но, Стаб, я ж так і не знаю до пуття, що мені зараз робити: чи вернутись і вдарити його, чи… та що це я!.. чи впасти навколішки й помолитись за нього. Так, саме це чогось навернулось мені на думку, але це зі мною було б уперше в житті… Чудне діло, дуже чудне. Та й сам він чудний. Так, так, звідки не глянь, хоч із носа, хоч із корми, а з таким чудним стариганом ти, Стаб, ще ніколи не плавав. Як він блиснув на мене очима! Наче в них порох спалахнув. Чи він божевільний? Не знаю, та щось дуже важке тисне йому на душу, це видно: адже й палуба лиш тоді тріщатиме, коли на неї навалити щось дуже важке. І в ліжку він тепер лежить хіба що три години на добу, та й то не спить. Хіба ж не казав мені Пундик, наш стюард, що вранці постіль у старого щоразу зібгана та пом’ята, простирадла збиті кудись аж у ноги, ковдра трохи не вузлами позав’язувана, а подушка гаряча аж страх, ніби на ній лежала розпечена цеглина? Гарячий стариган! Мабуть, це в нього те, що люди на березі часом називають сумлінням, це як ота «нарвальгія», чи як її,- кажуть, воно ще гірше, ніж зубний біль. Гм… сам я не знаю, що воно таке, але боронь мене боже його підхопити. Цей Ахав весь напханий загадками; цікаво, чого він ходить щоночі в кормовий трюм? Пундик хвалився, ніби підгледів. Навіщо він туди ходить, хотів би я знати?.. З ким це в нього там побачення бувають? Хіба й це не чудне діло? Та що там балакати, тертий калач… Ну дарма, піду ще посплю. Так, хай йому біс, варто на світ народитись хоч би лиш на те, щоб зразу й заснути. Адже як подумати, то й немовлята, тільки-но родившись на світ, насамперед засинають, і це також чудне діло. Та хай йому хрін. А що на світі не чудне, як подумати? Але знов же: на біса мені думати? У мене ж одинадцята заповідь - «не думай», а дванадцята - «спи, коли тільки можна». Тож іди спати. Та стривай! Хіба він не узвав мене собакою? Сто чортів! Він мене назвав десять разів бидлом і бараном, а тоді ще й цілу купу віслюків зверху досипав. Ще бракувало, щоб копняків надавав. А може, й надавав, тільки я не помітив, бо геть сторопів, як побачив його чоло. Воно блиснуло, наче вибілена кістка. Та що це в ката зі мною діється? Я вже на ногах не встою! Наче мене навиворіт вивернуло те, що я отак склеїв дурня перед старим. Їй же богу, це все мені, мабуть, наснилося, хоча… Ну що ж мені робити, що, що, що? Ет, треба якось про те забути. А зараз - у койку. Завтра, при світлі, побачимо, що цей клятий чаклун собі думає».

 

30
ЛЮЛЬКА

 

 

Коли Стаб зник у люці, Ахав ще хвилину постояв, спираючись на фальшборт; а потім, як звичайно робив останнім часом, підкликав одного з вахтових матросів і послав його до каюти принести кістяного стільчика та люльку. Припаливши її від каганчика в нактоузі, він поставив стільчик на палубу біля навітряного борту, сів і почав курити.

Згідно з легендою, в часи вікінгів трони для морелюбних датських королів робили з іклів нарвала. Тож хіба можна було, побачивши, як Ахав сидить на своєму кістяному триніжку, не подумати, що це символізує самодержавну велич? Бо Ахав був ханом палуби, королем моря, владарем левіафанів.

Якусь часину з його уст раз за разом вилітали клубки густого диму, а вітер кидав їх назад, йому в обличчя. «Чогось це куріння вже не заспокоює мене,- нарешті сказав він сам до себе і вийняв люльку з зубів.- Ох, люлько моя! Видно, кепські мої справи, коли і твій чар відлетів геть. Морочився хтозна-нащо і ніякої втіхи не мав, ще й курив весь час проти вітру, сам того не помічаючи; проти вітру, та ще й так відчайдушно видихав дим, як ото кит, умираючи, пускає свій