Микола Олександрович Дашкієв - Зуби дракона, Микола Олександрович Дашкієв

місці, а йти вперед, — де все те, що загартовує волю людини, робить прагнення сильнішими, а почуття яскравішими?.. Далебі, вічне літо, як і життя без боротьби, може й приємне, але швидко набридає.

Засумував Андрій Лаптєв у Індії, не проживши у ній і півроку. Здавалося б, чого йому, одинакові? Ні дружини, ні дитини; друзів за роки війни порозкидало по білому світі, чому ж його тягне з країни вічного літа туди, де зараз мрячить дощ?

То було складне почуття, зовсім не схоже на інстинктивне прагнення лелеки чи ластівки будь-що повернутися до рідного краю з вирію. В цьому почутті поєднувалось і особисте, і громадське: гіркота незвичайного кохання, свідомість безсилля змінити власну долю та долю народу країни, до якої потрапив.

Поруч з Майєю Андрієві останнім часом було легко. Не мудрствуючи лукаво, він упивався чистим повітрям закутків мальовничих джунглів і потай порівнював свою кохану з самою Індією, — щирою й мудрою, ніжною й наївною.

Та ось Майя поїхала, — якось несподівано, раптово, — і наче забрала з собою все світле. Розвіялися ілюзії; реальність поставала з усією виразністю, і вже зовсім іншим, сумнішим і невідраднішим, поставав перед Андрієм образ поневоленої англійцями Індії.

Лаптєву доводилось працювати багато, напружено. Щодня він робив по кілька складних операцій. В звичайній обстановці не думалося про складні проблеми. Але досить було тільки вийти за межі табору, як перед очима з’являлися наочні ілюстрації до підручника політекономії, — картинки, на які не можна було дивитись байдуже.

Ось битою дорогою повз Навабгандж плентаються двоє — жінка й дитина. Це не люди, а рухомі скелети: навіть найнездарніший студент-медик міг би відшукати кожну кісточку на їхніх нужденних тілах.

Скільки років цій жінці?.. Сімдесят?.. Тридцять?.. Невідомо, її брудне сиве волосся спадає масними патлами на гострі маслакуваті плечі. Ноги ледве пересуваються. Тьмяні очі дивляться тупо, і в них назавжди застряв голодний зойк… А дитинча дибає на тоненьких кривих ніжках, ледве волочачи потворне черево рахітика, і мовчки простягає рученятко: “Дайте! Дайте хоч будь-що!”

Андрій гарячково шарить у кишенях і збентежено розводить руками — роздав усе, що було, йому мимохіть пригадуються підкреслені рукою Сатіапала рядки з газети “Таймс оф Індія” за 16 листопада 1943 року: “…одна каста робітників — намасудра — нараховувала в Бенгалії 3 мільйони чоловіків; цілком можливо, що третина цієї касти вимерла”.

“Мільйон померлих з голоду! — гнівно думає Лаптєв. — Ціла армія! Досить було б кожному взяти в руки дрючок — і англійці звідси б аж засвистіли!.. Ех, розтовкмачити б індійцям, що не старцюванням, а збройною боротьбою можна оборонити своє життя!”

Але доцент мовчить. Він тільки лікар: йому невільно агітувати за Радянську владу. Та все одно: індійці й самі доберуть з часом, що до чого.

Андрій іде далі. Клаптики поля обабіч дороги оброблені так, що не знайдеш жодної бур’янинки. Та й не дивно: кожен отакий клаптик, хіба трохи більший за кімнату, має прогодувати цілу сім’ю, його колупають древніми, як світ, сохами, — навіть у поміщиків нема залізних плугів.

Вже сутеніє, але люди й досі пораються на полі. З тихим шерехом просуваються вони серед золотавих заростей рису, рвуть колосок за колоском. Багатий урожай, неймовірний урожай! Та тільки більша його частина піде он тому товстунові в оранжовому тюрбані. Андрій вже знайомий з ним: то — заміндар П’яришонгкор Чаттопадхайя. Всі поля на довгі гони його. Він теж індієць, люто ненавидить англійців, але грабує своїх односельчан не гірше за колонізаторів.

Дивна країна, повна суперечностей!

Щоб не зустрічатися з улесливим П’яришонгкором, Лаптєв звертає праворуч. Там, поблизу річки, біля водочерпного колеса, з ранку до пізньої ночі кружляє старий верблюд. Верещать дерев’яні осі, сопе й кашляє тварина, корці набирають і скупо цідять у жолоб дорогоцінну воду, яка потім тече в арик. Мабуть, так було і тисячу років тому; здається, ніколи не припиниться тоскний коловий, рух верблюда і тоненький пульсуючий струмок води, яким не напоїш спраглу землю, а тільки роздразниш її.

Андрій пригадує безмежні поля своєї батьківщини, потужний гуркіт тракторів, веселий запал молотьби, і йому на душі робиться ще тоскніше. Він аж зрадів, побачивши Хакіма.

Мусульманин їхав дорогою, на візку, запряженім буйволом, і горланив немудрящу пісеньку. Два величезних важких колеса скрипіли, аж морозом по спині проймало, але це рипіння, мабуть, здавалося Хакімові найліпшим акомпанементом.

— Добривечір на будь ласка, товаришу сагіб! — кричить Хакім ще здалеку.

Юнак нещодавно побажав вивчати російську мову і тепер, гордий із своїх перших успіхів, охоче їх-демонструє. Андрій Лаптєв, посміхаючись, відповідає йому на хінді, — і, мабуть, з таким же успіхом, бо розмова одразу ж переходить на англійську, яку обидва знають більш-менш добре.

— Товаришу сагіб, — говорить Хакім під’їжджаючи. — То таки спробувати?

— А чому ж, спробуй, — погоджується Лаптєв.

— А якщо здохне? — запитує юнак, позираючи на буйвола. — Він у мене ж один.

Лаптєв глянув на Хакіма.

— А хіба Сатіапал не поручився за успіх?

— Отже — спробувати?

Мова йде про кристали, одержані Хакімом від Сатіапала. Минуло вже кілька днів від тієї знаменної сходки в Навабганджі, а ніхто й досі не скористався з подарунка раджі: кожен боїться здійснити перший експеримент.

Але сьогодні, певне, Хакім зважиться. Це видно з його рішуче зведених брів та збудження, яке не так легко приховати.

Хакім повертається з базару. Він дуже вигідно продав рис, а тепер вирішив підготувати до продажу свого хоч і не старого, але надто худого буйвола. Хакімові потрібні гроші, — дуже багато грошей, не менш як сто рупій!

— А коли вона не погодиться? — задумливо запитує Хакім, і в його очах спалахують вогники тривоги.

— А вона тебе любить? — лукаво запитує Лаптєв.

— Любить! — рішуче відповідає велетень.

— Тоді — погодиться! — запевняє Лаптєв.

Це скидається на розмову двох спільників, які розуміють одне одного з півслова. Та це, мабуть, так і є: тільки Андрієві й розповів Хакім про своє лихо і тільки від нього почув слово поради.