Володимир Леонідович Кашин - Кривавий блиск алмазів, Володимир Леонідович Кашин

Адамадзе покірно топтався біля Коваля, ніби чекав ще якихось наказів від нього. Та полковник обережно натяг шапку на голову і мовчки пішов вулицею, щоправда, не до гастроному, а на зупинку трамвая, щоб дістатися до метро. На Адамадзе він і не глянув, переконаний, що той більше не полізе до опечатаної квартири Гальчинської…

Думки про старого грузина, з яким зіткнувся на темній площадці біля квартири Гальчинської, не покидали Коваля. І не тому, що гуля на голові кілька днів болісно нагадувала про сутичку. Найбільше тому, що Дмитро Іванович не міг знайти відповіді на своє запитання: чому двічі підряд, і обидва рази в зв'язку з квартирою убитої, в поле його зору потрапляє цей Адамадзе? Старий грузин, — полковник це відчував, а інтуїція рідко йому зраджувала, — ховає якусь таємницю. Чи не зв'язана вона із скарбами Апостолова? Адже дорогоцінності Гальчинської були із того ж скарбу…

Адамадзе крутився не біля якогось іншого будинку, яких у Києві десятки тисяч, не біля якоїсь іншої квартири, а саме біля тієї, де жила Гальчинська.

Та який зв'язок міг бути між скарбом Апостолова, співачкою Гальчинською і цим старим грузином?!

Голова у Коваля пухла не так від удару, як від цих думок.

Із справи про вбивство колишньої співачки, з документів і розповіді самого Адамадзе полковник в загальних рисах знав історію цієї людини: молодий юнкер, що втік із білою армією за кордон, через багато років повернувся на Україну з німцями, служив у поліції, не догодив начальству, втік, ховався у лісах, після війни був засуджений як поліцай на десять років, потім іще на стільки ж, рік як повернувся до Києва. Після убивства Гальчинської був затриманий на прохання жильців будинку. Ним зацікавився і капітан Андрійко, маючи на увазі вигук співачки: «Ах, як давно я тебе не бачила!» Гальчинська й справді довгий час не зустрічалася з Адамадзе, який двадцять років був у таборах. Але, оскільки ніяких даних про знайомство цих двох людей у Андрійка не було і у жодних свідченнях численних друзів і знайомих співачки Адамадзе не згадувався, ніхто нічого про нього не знав, старий грузин недовго цікавив капітана, і після першої ж розмови Андрійко відпустив його…

Коваль вирішив знайти Адамадзе, і через кілька днів, коли надворі трохи приморозило, перестав падати з неба мокрий сніг, вирушив на Русанівські сади.

Ці десятки коротеньких, вузьких піщаних провулків-«ліній», розташованих паралельно, так, що кожний з них віз до дніпрової затоки, об'єднаних назвою «Русанівські сади», були добре знайомі полковникові.

Колись він і сам відпочивав на Русанівській затоці, на припнутому до берега списаному пароплаві, але найбільше це невеличке дачне селище, розташоване на Лівобережжі, запам'яталося Дмитру Івановичу в зв'язку із трагедією на дев'ятій лінії — отруєнням гостями з Англії пенсіонера Бориса Заліщука.

Так уже склалося у професійному житті інспектора Коваля, що він згадував дати, роки, ті чи інші вулиці і міста в зв'язку з розслідуванням якоїсь трагедії, розшуком злочинця і, не в останню чергу, врятуванням людини від загибелі. Так само як письменник лічить свої роки і події від виходу книг, художник — від виставок, режисер — від фільмів та постановок, ним здійснених.

Тепер полковникові треба було пройти трохи далі від метро, в глиб селища до лінії Тринадцятої.

Він пішов єдиною, теж піщаною, центральною вулицею, яка розрізала лінії на дві половини: ліву — ближчу до річки і праву — трохи віддаленішу від води. Опинившись на Тринадцятій, на роздоріжжі, він, поміркувавши, повернув ліворуч, до Дніпра. Там, як пригадував, стояли старі халупки, зліплені чи збиті нашвидкуруч після війни першими поселенцями лівого берега, зв'язаного з містом тоді лише випадковим човновим перевозом.

Поблукавши спорожнілими дачними вуличками, заглядаючи на подвір'я покинутих літніх осель, де нишпорили здичавілі кішки і собаки, Коваль зрештою наскочив на збиту з дощок, колись обмазану глиною і побілену, але з часом дощами і снігом облуплену хатинку, із залізної труби якої курився димок. Це була єдина оселя на всьому шляху Коваля, в якій жевріло життя.

Він ступив на малюсіньке, нічим не обгороджене подвір'я, якщо його можна було так назвати, бо хижка стояла безпосередньо на березі, на піску, неподалік урізу води і, певно, заливалася під час повені, наблизився до невисоких дверей, геть залатаних диктом, і постукав.

Йому не відповіли.

Він обережно відхилив двері. У малюсінькій кімнатці, схожій на камеру-одиночку, на імпровізованому з дощок ліжку біля залізної грубки типу «буржуйки» часів громадянської війни, змайстрованої із залізної діжки, поверх старої латаної ковдри лежав одягнений чоловік. Чоловік повернув голову і почав підводитися. Підіймався він важко, ніби над силу, і Коваль зрозумів, що чоловік хворий.

Дмитро Іванович не помилився. Це був Адамадзе. Зараз при світлі ранку старий грузин здавався іще дужче змарнілим, жовті щоки його запали, сива борода теж вилискувала жовтизною, а у великих чорних очах таївся біль.

Адамадзе знітився, побачивши Коваля, в очах старого промайнув не подив, а страх.

— Чим зобов'язаний? — спитав він.

— Прогулювався і вирішив завітати, — пожартував полковник.

Старий грузин хотів у відповідь іронічно посміхнутися, але тільки скривився.

— Ви слабуєте?

— Так. Щось нездужається… Та й роки, усе чіпляється…

— В таких умовах і молодість не врятує.

Дмитро Іванович обвів поглядом кімнатку: саморобна, грубо збита поличка з каструлею, двома мисками і металевим кухлем, старий латаний плащ на стіні, на цвяху, ніякого більше одягу, крім того, що на чоловікові, великі, колись утеплені, розбиті черевики біля тапчана. Струмочки холодного повітря проривалися із щілин хижі, і хмарка тепла не відлітала далеко від грубки.

— Еге ж, — резюмував полковник. — Умови! Як ви зиму перебуваєте тут? А у лютому морозець може й притиснути. Грудень і січень цього року теплі, а лютий не любить жартувати. На те він — лютий… Як ви дійшли до такого життя, пане грузинський князю?! — співчутливо промовив Коваль.