Микола Олександрович Дашкієв - "Володар Всесвіту", Микола Олександрович Дашкієв

вогника її факела не видно, його надійно затулили доларові цитаделі Уолл-стріту.

— Свобода! — прошепотів Джек Петерсон.

Він позирнув через поруччя Бруклінського мосту вниз.

Різкий вітер зірвав з нього благеньку кепку, помчав і аж ген далеко шпурнув у брудні й холодні хвилі Іст-Ріверу.

А услід тій кепці, наче жалкуючи за нею, стрибнув з Бруклінського мосту і Джек Петерсон, людина, яка натрапила на правильний шлях тільки тоді, коли в неї вже невистачало сили зробити по цьому шляху хоча б один крок.

Він летів довго — Бруклінський міст височезний.

І в останню секунду, в момент найбільшого напруження мозку, перед ним яскраво, як на екрані, виникла повна схема інтегратора, — схема, яка вже була йому зовсім непотрібною.

* * *

Щеглов завів Паріму до великого світлого залу і з підкресленою урочистістю сказав:

— Ви хотіли бачити диференціатор?.. Ось він!

— Де?

Паріма здивовано поводила головою: не те що диференціатора, а й взагалі будь-чого, що говорило б про медицину, вона не помічала. Це приміщення скоріше скидалося на радіостудію: на підлозі — м'який килим, біля стін — прожектори й гучномовці, невелика тумба, облямована красивою пластмасою. Оце й усе.

Дівчина по черзі зазирнула в усі кутки, постукала кулаком по м'якій обшивці стін, позирнула навіть на стелю, і ніяково знизала плечима:

— Не бачу!

Їй здавалося, що інженер просто жартує. Вона скінчила курси радистів, понад рік працювала в Сінгапурській радіостанції і, безперечно, зразу могла б помітити оту складну радіотехнічну споруду, про яку так багато розповідав Щеглов.

Щеглов підійшов до тумби і одкрив кришку:

— А це?

— Це?! — здивувалась Паріма. — І отут — понад п'ять тисяч радіолампочок?

— Цього я не говорив! — засміявся Щеглов. — Я сказав: «тріодів». Але це не лампи, а кристали. Кожен з них має обсяг два кубічних міліметри. Схема — Друкована. Тільки це й дало можливість досягти такої портативності.

Він відкрив бічну кришку приладу, і Паріма захоплено зойкнула: який монтаж!

Але слово «монтаж» сюди вже не пасувало. Тут не було дротів та звичайних радіотехнічних деталей, до яких ці дроти припаюються. Кожен з каскадів диференціатора становив собою тонку пластмасову пластинку, на поверхні якої стріблом та спеціальними фарбами було видруковано радіосхему. Срібні смужки проводили струм так, як і проводи. Опорами правили смужки фарби. А крихітні кристалічні тріоди, що виконують роль електронних радіолампочок, були заштамповані в пластмасу, і лише цятки металу в місцях приєднання до схеми і вказували на їхню присутність.

— Надзвичайно!.. Надзвичайно!.. — Паріма не втрималась і по-дитячому сплеснула в долоні. Потім позирнула збентежено на Щеглова. — Ой, пробачте… Петре Сергійовичу, скажіть: то оце й є отой інтегратор, який ви почали проектувати ще в Грінхаузі?

— Не інтегратор, а диференціатор, дівчино! — посміхнувся Щеглов. — Це — по-перше. Апарат служить тільки для лікування. А по-друге… Як би вам сказати?.. Я дійсно проектував щось схоже. Але… Але коли я повернувся з Малайї до Радянського Союзу і запропонував свій проект, мені без зайвих слів показали два пристрої. Один із них — інтегратор, тільки такої потужності, яка Харвуду й не снилася. А другий… — інженер кивнув головою в бік пластмасової тумби.

— Диференціатор?

— Так. Моя заслуга полягає в тому, що я дав йому оцю коротку назву замість довжелезної, якої натщесерце й не вимовиш… ну, та ще в тому, що я запровадив у ньому друковані радіосхеми і тим зменшив обсяг приладу рівно в двадцять разів.

— Ви обіцяли з'ясувати принцип роботи диференціатора.

Щеглов позирнув на годинник:

— Хай пізніше, Парімо. Зараз почнеться сеанс. Я приведу Михайла, а ви залазьте в куточок і сидіть тихо-тихесенько, як мишенятко. Гаразд?

Паріма серйозно хитнула головою. Вона буде виконувати що завгодно, аби тільки бути присутньою на першому лікувальному сеансі, од якого, можливо, залежить так багато.

Щеглов привів Лимаря, посадив його на канапу й вийшов.

Паріма сиділа від коханого не далі як за п'ять метрів. Підійти б зараз до нього, поцілувати, промовити щось таке ніжне, таке хороше, щоб після цих слів стало йому на душі легко й ясно!.. Але заборонили, щоб не хвилювався… То хіба ж він не хвилюється зараз?

Сидить Мі-Ха-Ло на канапі такий самісінький, яким був і п'ять років тому, — широкоплечий, високий, — тільки дуже блідий. Ніхто б не сказав, що він сліпий, — просто замислилась людина, утопила в простір погляд задумливих ясних очей, пригадує, міркує… Ось промайнула згадка про щось прикре — і на обличчі з'явився вираз болю… А ось — розпливлися зморшки, набігла посмішка… Може — про Паріму?

Крізь нещільно причинені двері з коридора почулися голоси. Паріма одсунулась далі, за ширму. Вона ще встигла помітити, як Мишко схопився, поправив піджак, а до кімнати ввійшли інженер Щеглов і високий сивобородий чоловік. Це, певно, й був академік Довгополов, керівник дослідного інституту біофізики.

Відтепер, не наважуючись виткнути носа із своєї схованки, вона, як і Мі-Ха-Ло, покладалася тільки на слух. Але Паріма хоч знала, яка з виду ота людина, на яку було стільки надій. А Мишко міг лише фантазувати.

Лимареві здалося, що академік чимось надто розгніваний. Він промимрив своє прізвище, потиснув протягнуту Михайлову руку і, продовжуючи розмову, накинувся на Щеглова:

— Дати отаке посилення?!. Мій любий, та чи знаєте ви, яка це серйозна справа — вивчення людського мозку?!

В цій фразі було щось дуже й дуже знайоме. Лимар напружив пам'ять і раптом згадав: професор!.. Так, саме цю фразу промовив з цими ж інтонаціями багато років тому високий сивіючий професор. Це було в інституті експериментальної фізіології, де шістнадцятирічний Мишко Лимар вперше побачив прилади для записування електромагнітних коливань мозку.

І такою приємною здалася Михайлові ця несподівана зустріч, що він, забувши про урочистість моменту, про тривогу, яка не залишала