Бенно Фелькнер - Долина Гнівного потоку, Бенно Фелькнер

стовбичив у Боєровому салоні, але настрій у нього не поліпшився. Щойно стемніло, біля столиків сиділи перші відвідувачі, рулетку теж пустили вже кружляти.

Від того вечора Гай Джілберт не розмовляв ще з Боєром, тільки байдуже вітався вранці. Тепер він поздоровкався з деякими гістьми і знуджено сперся на прилавок. Боєра в салоні ще не було. Та незабаром він з’явився в дверях, ввічливо вклонився на всі боки, Джілбертові також, а за яку хвилину вже сидів з трьома знайомими біля столика.

Надійшли нові відвідувачі, серед них Берт Джілберт і Кудлань. За цей час Кудлань ще дужче заріс, ступав він важко, перевальцем, був страшний і лютий, як горила. Рукави в нього були закасані, м’язисті, волохаті руки скидалися на корчі. Коло правого стегна теліпався револьвер, з лівої халяви стирчала колодочка різницького ножа. Кудлань тупо оглянув залу, а побачивши коло прилавка Гая, штовхнув Берта під ребра і щось йому шепнув.

Берт скоса зиркнув на брата. Гай краєм ока стежив за ними й помітив, як Берт сердито цитьнув на Кудланя. Той ображено набурмосився і завернув до столу з рулеткою. Гості, що обсіли вже стіл, зразу ж відсунулися, даючи йому місце. Хоч вони теж були добрі шибайголови, а проте воліли вступитися йому з дороги.

Гай знічев’я обвів поглядом залу, скинув оком і на Боєра. Той саме обернувся, і Гаєві здалося, що на обличчі в нього майнуло невдоволення. Берт з Кудланем рідко сюди заходили. Гай здогадався, що брат стоїть позад нього, — певне, це й розгнівило Боєра.

— Здоров, Гаю, — почув він Бертів голос, — ходімо вип’ємо по чарці за цей благословенний дім, а тоді ще по одній за цю багату долину.

Уже з Бертового тону Гай зрозумів, що той знову п’яний. Він обернувся до нього:

— Не хочу тобі відмовляти, але мені твій тост не подобається.

Берт забулькав сміхом:

— Щось ти, братику, останнім часом став дуже неприступний, а інколи навіть ущипливий. — Він гойдався на носках і намагався прибрати глибокодумної міни.

Гай мовчав. Бармен, хоч його ніхто не просив, поналивав чарки.

— Ти мені не подобаєшся, Гаю, — ще раз спробував Берт нав’язати розмову. Він силкувався бути поважним. Його кістляве обличчя взялося зморшками. — Ми ж мали з тобою побалакати…

— Тут? — перебив Гай і холодно глянув йому в очі.

— Ну, добре, добре, — замурмотів Берт, — не вдавай із себе святого, а тим паче переді мною. Ти ж сам хотів побалакати.

— Так, Берте, і чекав, поки ти захочеш.

— То коли я мав до тебе прийти? В тебе ж тепер той, як його… пожилець. Теж дивно, Гаю. Йому б уже гнити в землі…

Берт п’яно засміявся. Він насилу зводив докупи свої думки, але ще більш-менш тримався — йому треба було випити не одну пляшку горілки, щоб зовсім звалитися з ніг.

Гай пропустив повз вуха останні слова брата.

— Маррі вдень працює на своїй займанці, ніхто б тобі не став на заваді.

— Слухай, — сказав Берт, — не вдавай із себе великого пана. По-перше, дорога до мене така завдовжки, як і до тебе, а по-друге, ти сам знаєш, що вдень мені треба виспатися.

Проте Гай був терплячий до брата.

— Саме це мене й турбує, Берте, — те, що ти робиш уночі. Боюся, що ти в цьому таборі зовсім пустишся берега, зіп’єшся й пропадеш ні за що. Досі ми завжди трималися один одного, навіть із ним, — Гай кивнув плечем у той бік, де стояв Кудлань, — і якось давали собі раду. Ти мене розумієш, Берте? Тепер ти злигався з такими людьми, що й сам інший став. Або глянь он на Кудланя, що з нього зробилося. Він був просто хлопець із залізними м’язами, дужий, як віл, і дурний як пень, та все-таки слухався доброго слова. А тепер? Він став, як та машина, що її тільки накрути і… сам розумієш, не можу я тут тобі розтлумачувати. А ти? Бачу, що ти вічно сидиш у Біллі, і бог його знає… ні, дідько його знає, що ви там замишляєте. Тому я й хотів поговорити з тобою, Берте. Але не тут.

Берт Джілберт слухав брата, роззявивши рота і витріщивши з дива очі.

— Коли вже ти завів про це, то кажи далі, — мовив він.

Гай похитав головою і нишком озирнувся. Людей у залі побільшало, і Боєр, наче випадково, опинився коло них. Берт також озирнувся і спересердя гримнув на бармена, що стояв за прилавком:

— Ану, дзуськи звідси разом із своєю отрутою! Уже наставив свої брудні вуха, га?

Бармен злякано відскочив.

Берт знову повернувся до брата.

— Ну, шквар! Почую, що ти ще скажеш! Так швидко ти мені голову не задуриш!

Гай знову похитав головою, цього разу гостро й рішуче. Берт знав братову вдачу, і його раптом охопила лють. Він плюнув на підлогу, підступив до брата, але ще не втратив влади над собою.

— Слухай, — просичав він, — я хочу поговорити з тобою зараз, отут! Шеф наш теж цього жадає від мене! Ти його не розумієш, бо зовсім з глузду зсунувся.

Гай холодно дивився на брата.

— Можеш не казати мені, Берте, що ти прийшов з його намови, — я зразу догадався. Але ти задля хоробрості спершу вшився, а тоді з п’яного розуму вибрав не те місце. А ще, Берте, щоб ти знав: зі мною так не розмовляють!

Обличчя Гаєве ледь потемнішало. Навколо стояв глухий гомін, гості грали в карти, пили, але дехто вже позирав скоса на братів. Боєр намагався бути спокійним, ввічливим і приязним, як завжди, проте не міг устояти на місці і все переступав з ноги на ногу.

Берт облизав губи й засопів. Він не любив піддаватися, а особливо бувши напідпитку.

— Слухай, — видушив він із себе, — поговорімо спокійно. Тебе