Ростислав Феодосійович Самбук - Жорстокий ліс, Ростислав Феодосійович Самбук
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А ті двоє? — запитав.
— Які? — не зрозумів Демчук.
— Позаду йшли двоє. Один з них, мабуть, Коршун.
Антон Іванович розвів руками.
— Не можу сказати…
Бутурлак уже схопив кулемет.
— Ще не встиг втекти! — крикнув і роззирнувся. Перестрибнув через дрова, побіг до потічка.
Андрій рвонувся за ним.
— Андрію! — почув з подвір'я.
Це — Віра… Вже розвиднилося, і одразу побачив її. Але впізнав би і в темряві.
— Ти чого? — Зупинився на мить, вражений.
— Куди ти?
— Коршун там. І Грицько з ним.
— Чекай, я з тобою.
Андрій побачив, як повз нього прошмигнув Пилип. Біг, кричучи щось Бутурлакові й вказуючи на кущі, які починалися ліворуч попід лісом. Зиркнув туди й помітив постать чоловіка, котрий уже майже сховався між дерев. Побачив іще: Бутурлак став на одне коліно, й з дула кулемета вирвалися язики полум'я.
«Не вцілить з такої відстані…» — подумав Андрій. І справді, чоловік добіг до лісу й зник за деревами.
Андрій насварився Вірі кулаком і побіг до Бутурлака. Нараз від потічка пролунали постріли, і Пилип, який теж біг до лейтенанта, змахнув руками й заточився. Бутурлак дав довгу чергу, потім ще коротку.
— Пилипе! — гукнув. — Що з тобою?
Пилип підвівся, та одразу знов упав. Андрій підбіг до нього.
— Тебе поранило?
Пилип стенув плечима, обмацав ногу, закотив холошу штанів.
— Ні, але ж і ступити не можу.
— Підвернув. Це нічого.
— Як нічого? А Коршун!
— Вважаєш, то Коршун?
— Бо стріляв по мені Гриць. Я встиг побачити, він вистрілив і сховався в лісі.
— Коршун? — Андрій одірвався від Пилипа, побачив, що Бутурлак уже мало не дістався лісу. Почув за спиною схвильоване дихання. Озирнувся: Віра.
— Я ж казав тобі… — помітивши, як гнівно зиркнула, осікся.
— Пилипе, — попросила дівчина, — дай мені свій карабін.
— А як же я?.. — почав, та одразу простягнув карабін. — На, бери.
— Я вмію стріляти, — тільки й мовила. Схопила карабін і побігла до лісу.
— Куди? — кинувся за нею Андрій.
В лісі знову застрочив кулемет. У відповідь коротко вдарили із «шмайсера» — тепер Андрій знав, що Бутурлак побачив Коршуна чи Грицька й переслідує їх.
«Але ж, — подумав, — Коршун напевно тікатиме до боліт. Можливо, і Гриць з ним. Антон Іванович казав, що бандери відсиджуються десь на острівці. Отже, Коршун втікає навпростець. За ним — Бутурлак, а ліс тут густий і вологий, швидко не побіжиш…»
— Віро, — гукнув, — стривай!
Андрій наздогнав її вже на узліссі.
— Стривай, ми побіжимо туди, там стежка й ліс не такий густий.
— Але ж Коршун побіг просто…
— Ми переріжемо йому дорогу.
— Ти впевнений?
Андрій не відповів.
Лише один раз вони почули далекі постріли. Андрій зупинився, прислухався. Стрілянина припинилася. Подумав: якщо Бутурлак наздогнав Коршуна, всі їхні зусилля даремні. Але ж і Коршун міг вистежити лейтенанта…
Вони звернули зі стежки на вузьку просіку, продерлися крізь густі березові хащі, бігли мокрим і темним вільшняком, поки, нарешті, не дісталися до старого дубового гаю. Андрій зупинився.
— Десь тут, — мовив упевнено. Вказав Вірі на зручне місце за товстенним дубом. — А я там… — перебіг метрів за сто.
Почув тріщання вітролому під чиїмись ногами — людина йшла, не вибираючи дороги, лізла напролом через підлісок.
Андрій подав Вірі знак затаїтися, а сам перебіг туди, куди мусив вийти чоловік. Визирнув з-за дерева й побачив Коршуна.
Той ішов, похитуючись і важко дихаючи, без піджака й плаща, розстебнувши комір сорочки, червоний і спітнілий. Іноді озирався й тримав автомат напоготові.
Коли підійшов зовсім близько, Андрій дав чергу над його головою.
— Стійте! — крикнув. — Кидайте зброю!
Виступив з-за дуба, дав іще чергу, і Коршун кинув автомат. Стояв, втупившись у хлопчину, нарешті впізнав і посміхнувся:
— Ти, Андрію? — нахилився, щоб підняти «шмайсера».
— Не рухатись! — наказав Андрій, але Коршун не послухався. Нараз ляснув короткий постріл, і Коршун схопився за руку. Ступив крок назад.
Андрій озирнувся: Віра знову цілиться, з дула карабіна йде димок.
— Руки вгору! — скомандував Коршунові, але той не підвів, тримався правицею за ліву, і поміж пальців проступала кров.
— У кого стріляєте? — вигукнув з ненавистю й метнувся до автомата.
Андрій дав чергу Коршунові під ноги, і той відступив.
— Руки вгору! — повторив Андрій. Тепер Коршун збагнув, що з ним не жартують. Підвів руки, заклавши їх за потилицю.
— Спиною, оберніться до мене спиною! — наказав Андрій.
Обличчя в Коршуна скривилося, хотів щось сказати, але промовчав. Андрій швидко обшукав його, витягнув з кишень пістолет і дві гранати.
— Віро, — наказав, — тримай його на прицілі, а я зв'яжу йому руки.
— Що ти хочеш зробити зі мною, Андрію? — запитав Коршун.
Хлопець, не відповідаючи, почав знімати з себе ремінь.
— Мовчати! — мовила Віра, та Коршун лише блиснув на неї очима.
— Андрію, — вів далі Коршун, — ти не зробиш цього, бо сам потім проклинатимеш себе! Мусиш вислухати мене…
— А я вже слухаю. Де Гриць?
— Гриць! Хіба я знаю, де він? Либонь, сховався десь. Ліс великий… А нам треба побалакати наодинці. У мене є таємниця. Вона не для третіх вух.
— Ні, — заперечив хлопець, — вам не спіймати мене.
Коршун
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жорстокий ліс, Ростислав Феодосійович Самбук», після закриття браузера.
