Валерій Олександрович Шевчук - Срібне молоко, Валерій Олександрович Шевчук

– Навіщо, Ганно, так нерозумно відкрилася?

– Бо ти мені вже непотрібний, – спокійно сказала Ганна. – Своє зробив, а мені з моїм Максимом вікувати і дитину ховати, бо він досі її мені дати не зумів.

– А як же я? – із жахом спитав Григорій.

– Тобі що? – байдуже сказала Ганна. – Дістанеш кілька буків та й поволочишся туди, звідки прийшов. Ти ж бо заволока, а я жона порядна й цнотлива.

– Та ж ти мене сюди затягла! – з тим-таки жахом мовив дяк.

– Затягла, бо мала потребу. Не бійся, нічого тобі не станеться! Та й мені також!

– То Максим про це знав? – спитав, ніби отінившись, Григорій.

– Звісно, – мовила Ганна. – Такі речі без згоди не чиняться. У цей час у замку заскреготів ключ, і в повітку урочисто вступили Юрко Дудар, Федір Дудчак і третій осавулець разом із ліхтарем, який яскраво освітив Ганну й дяка.

– Усе, як є! – сказав третій осавулець. – Врізуйте їм поли!

– Люди добрі! – змолився дяк Григорій Комарницький. – Візьміть півчварта золотого, все, що маю, тільки не ведіть нас до старшини.

– А в тебе є півчварта золотого? – хитро спитав Юрко Дудар.

– Та ж є, люди добрі! – з відчаєм згукнув дяк.

– Давай! – сказав Федір Дудчак. – Може, й помилуємо! І дяк подав йому єдині гроші, які мав.

– Ви, хлопці, свідки, – проказав Федір. – Дяк хотів нас підкупити задля свого гріха. А тепер ведімо їх до старшини.

Суд відбувся без жодної проволоки в цю ж таки ніч, власне, вранці, бо, доки довели впійманців у другий кінець села, де жив отаман, і доки його добудилися, небо почало розливати по землі перші хвилі вже не місячного, а справжнього світла. Але було ще сутінно, через це обличчя судді та свідків видавалися притемненими і для дяка моторошними. Він ще й досі не збагнув, що відбувається, бо Ганниних пояснень було йому начебто мало. Отож поки те та се, дяк, замість готуватися до оборони, мусив ствердити рацію, що життя дає йому визначального урока, відтак уклав свої думки в низку парадоксальних афоризмів: «Довіряй собі, коли тебе щось остерігає, але не довіряй нікому»; «Люби ближнього, коли й він тебе любить, але і йому ніколи не вір»; «Не завжди сам себе ганьбиш, а частіше це чинять інші, хоч і без тебе не обходиться»; «Краще лиху запобігти, аніж з нього викручуватися, бо, втрапивши у лихо, окручений буваєш» і «Ліпше зайцю в полі, ніж у клітці».

Тимчасом пан отаман прокашлявся, бо ще не проспався, позіхнув, розсилаючи хвилі часниково-сопушного духу, і проголосив:

– Чому на Пана Бога і на карність посполиту не зважили й допустилися лихого порубства?

На те виступила Ганна і сказала:

– Допустилася лихого порубства з тієї причини, що наші чоловіки в селі, не про вас, пане отамане, кажучи, хирні і слабкосилі, і не завжди можуть учинити те, що їм Пан Бог велів. А я вже підходжу в літа. І коли б не учинила за своєю волею, залишилася б із мертвим нутром, а цього не хочу, бо то перед Паном Богом гріх. Не хоче цього й чоловік мій Максим Дударчук, і ми з ним щодо цього згідно домовилися, увіч-бо побачили й вивірили, що пан дяк здорового й гожого тіла і красний лицем, а такого я б і хотіла для своєї дитини. Отож вільно вам, панове судді, що бажаєте зі мною вчинити, проступилася я перед людьми, але не перед Богом, і гідна карности людської, але не Божої. А мій гріх хоча й гріх, що визнаю, але й не гріх, бо відбігала при ньому більшого гріха.

– А що скажеш на виправдання ти, дяче Григорію Комарницький? – грізно спитав отаман.

– Тільки те, що був одурений цією кобітою, а більше нічого сказати не маю. Не в моїй то волі було, не хотів іти на гріха, але був до нього понуджений.

– Як же понудила? – спитав отаман.

– А так, пане суддя, що й сам не відаю, що зі мною вчинилося, – сказав дяк, запалюючи люльку, бо без того не міг доладно говорити. – Ніби мене взято на налигача, як, вибачте на слові, бичка, й поведено не туди, куди хотів, а куди тягне налигач. Отож гріха свого визнаю достеменно, але не визнаю, що він був із моєї волі.

На те слово перезирнувся отаман зі свідками, і всі водночас показали потемнені сутінком зуби, ніби стало їм невідь од чого смішно, і ніби ті зуби покрилися смолою.

– Чому ж не опирався? – спитав отаман. – Адже й худобина, коли її ведуть, не раз так упреться, що з місця не зрушиш!

– Не опирався, пане отамане, через страх, – чесно признався дяк. – Бо Максим Дударчук, оповідаючи про ваших білих голів, наторочив мені, що їм опиратися не можна, бо інакше великого лиха заживу, що вони, мовляв, у вашому селі не такі, як скрізь. При цьому казав, що можуть позбавити при відмові чоловічої сили, а хто такого не злякається?

– Святу правду сказав Максим, – озвався третій осавулець, – та й пан дяк недаремно так лякався, наші баби такі! Але не відберу я правди і від Ганни, бо це правда цілого білоголового племені. Отож, пане отамане, просимо не робити провинникам смертної кари, але скарати треба, щоб лихе порубство в нашому селі таки не множилося.

Тоді отаман пошепотівся зі свідками і видав декрета, що його й проголосив:

– Запобігаючи, щоб у селі Одудячому не множилося лихого порубства і щоб Ганна Дударчучиха та дяк Григорій Комарницький були од злого повстягнені і надалі до спросности не вдавалися, наказуємо обох значною публікою, тобто стовповим в'язанням, скарати з публічним биттям, яке має учинити потерпілий Максим Дударчук при заплаченні вини належитої панської та урядової. А дяка, окрім того, після карання закопати по пахви при дорозі із села, де стоятиме, поки знайдеться спочутлива душа, котра його із землі вигребе й відпустить на всі чотири сторони.

– Але ж, панове, – змолився дяк, – не маю чим платити вини, неімучим бувши!

– Заплачу за нього я! – твердо сказала Ганна. – Бо він своє діло вчинив справно, і сердя до нього не маю.

І поки все це відбувалося, в покій, у якому відбувався суд, налилося вже стільки світла, що зуби в присутніх побіліли, а очі з чорних стали ясно-сірі, за винятком Ганни, в якої чорними так і залишилися. І всі на хвилю завмерли, ніби впали у мертву хвилину, і зробилися сонні й байдужі, а мали обличчя брезькі й ніби пориті, хоча