Микола Олександрович Дашкієв - Загибель Уранії, Микола Олександрович Дашкієв

— Ну… скажімо, хороша, справжня людина.

— Гм… справжня людина… Далебі, я не замислювався над таким питанням. А втім — постривай.

Кольрідж вийшов з кімнати і повернувся хвилин через десять. Запалив цигарку, неквапно витяг з кишені дві фотокартки. Одну простяг Тессі.

— Як ти гадаєш, цього красеня можна було б полюбити?

— Звичайно!.. — Тессі уважно вивчала бездоганні риси обличчя мужчини у старомодному вбранні, бажаючи зрозуміти, до чого веде Кольрідж.

— А цього? — старий подав другий фотознімок.

Тессі здригнулась. З аркуша цупкого паперу на неї дивилося страхолюдне опудало… Дивилось?.. Ні, воно не мало чим дивитись, бо все обличчя його було суцільним шрамом.

— Це — той самий чоловік. Мій рідний батько. Ось таким він пішов на Першу всепірейську війну, а оце таким — повернувся. Моя мати була ще тільки його нареченою; він переконував її, благав вийти заміж за іншого. Вона не зробила цього… Що любила в ньому моя мати? Він не був ані генієм, ані багатієм. Мабуть… він був таки СПРАВЖНЬОЮ ЛЮДИНОЮ.

— Справжня людина… — Тессі заплющила очі, викликала в своїй уяві того, першого Айта, молодого і вродливого. Хіба ж не трапилось з ним таке, як і з Кольріджевим батьком? Тільки ні, Айт втратив свою красу не через сліпий випадок. Він віддав її з власної волі!

«Я люблю тебе, Айте!» — думала Тессі тоді.

— Я люблю тебе, Айте! — повторила вона зараз уголос. — І любитиму завжди!

Того весняного ранку розвіялась грізна запона, що досі закривала для Тессі Торн майбутнє. Дівчина вже знала, що робити: насамперед треба розповісти про Нараду «наймудріших» батькові й Кольріджу, зв'язати їх з Комітетом Захисту Миру. Це загрожуватиме всім великою небезпекою, але не більшою від тієї, що нависла над усім світом. Боротись — так боротись!

Ось у такому войовничому настрої Тессі й зайшла до рідного котеджу в атомній фортеці містера Кейз-Ола.

Вона запізнилась: Ейр Літтл уже встряв у суперечку з Торном, не чекаючи на повернення з Дайлерстоуна своєї спільниці. А куди завела ця суперечка, можна було судити з того, що аж у передпокої чувся голос Літтла:

— …Не визнаєте, пане професоре?! Це не доказ! Який з убивць визнає себе винним? А ви — убивці! Ви, містер Торн, і ви, містер Кольрідж! Коли інші — полохливі й дурні невігласи — стають убивцями несамохіть, з примусу, то ви не можете послатись навіть на це!

Вони стояли перед столом — блідий Літтл, багряний батько і незмінно спокійний Кольрідж. Ціла купа недопалків у попільничці та на підлозі, невимкнене світло, синці під очима у всіх трьох свідчили, що суперечка триває з вечора.

Коли до кімнати зайшла Тессі, Літтл урвав на півслові свою промову, похмуро привітався й сів. Батько з докором похитав головою:

— Їхала цілу ніч?.. Ну, йди, спочивай.

— Ні, тату, спочивати не можна. Я чула кінець вашої суперечки і хотіла б дещо додати до того, що сказав професор Літтл. Він висловився не досить точно. Якщо ви з татусем Кольріджем ще можете сяк-так виправдатись за вибух перших двох атомних бомб на території країни, яка напала на Монію, то з початком Третьої світової війни на ваші голови ляже прокляття всього людства. Дочкою убивць я не хочу бути. Отже, я розповім вам те, чого ви не знаєте, і попрошу сказати, що треба робити.

Переляканими очима глянув на неї батько. Сумно кивнув головою Кольрідж. Літтл одвернувся. А Тессі відчула, як стислося серце, спаленіли щоки й вуха. Дочка вперше повставала проти батька, та ще й у питанні, яке може призвести до остаточного й безповоротного розриву. І все ж відступати було пізно.

Неквапно, намагаючись не пропустити жодного факту, Тессі розповіла сумну історію професора Лайн-Еу, переказала майже дослівно запис Наради «наймудріших». В її записній книжечці зберігався довжелезний ряд цифр та чудних абревіатур, які нічого не розкрили б сторонньому, а насправді визначали собою дати й суми, назви цілей на території Союзу Комуністичних Держав та кількість атомних і водневих бомб, які мають туди впасти незабаром.

Тессі говорила, не спускаючи очей з батька. Вона знала, що в нього хворе серце, що він може не витримати. Здавалося, до цього і йшлося. Торн уже дихав важко, але коли Тессі замовкла й кинулась по ліки, зупинив її:

— Ну, кажи далі. Хтось із нас збожеволів — я, ти, Кейз-Ол — не знаю. Продовжуй. Якщо те, що ти розповідаєш, — правда, якщо тебе разом з Лайн-Еу не обдурили комуністи, то я… Я тоді зроблю таке, що здригнеться увесь світ!

Він уже не говорив, а кричав — кричав беззвучно, бо горло йому перехопили спазми.

— Тату, заспокойся!.. Ну, тату! — Тессі обняла батька, притисла його голову до грудей. — Я не могла тобі не сказати. І присягаюсь — це свята правда! — Вона поквапно розкрила сумочку, витягла радіостанцію. — Дві години тому мені вперше відповів інженер Айт — той, що… словом, той чоловік, який зумів добути котушку з записом Наради. Йому можна вірити, тату! Він надішле ще одну, і ти почуєш усе сам.

— Так, так, гаразд. — Торн покірно випив подані Кольріджем ліки, заплющив очі, відкинувся на спинку крісла. — Ви всі проти мене. І я кляну себе сам. Але ви не хочете зрозуміти того, що поява атомної бомби була такою самою історичною необхідністю, як і відкриття вогню первісною людиною.

— Це все ми добре знаємо, Торн! — сухо, безжально промовив Кольрідж. — Сімнадцять років ми працювали пліч-о-пліч. Визнаю: я був тільки жалюгідний виконавець твоїх дерзновенних задумів. Ти — справжній геній, коли йдеться про ядерну фізику. Але, даруй, у питаннях політики ти не стаєш над тим середнім монійцем, якому бракує розуму зазирнути в майбутнє.

Запала мовчанка. Професор Літтл, який протягом останньої години не промовив ні слова, зітхнув і сказав нерішуче:

— Не хотів би бути віщуном лиха, але скажу: я переконаний, що війна почнеться на початку Другого місяця цього року…