О. Генрі - Вождь червоношкірих (Збірник)

Зважаючи на неймовірну куртуазність Малюка (предмет його особливої гордості), можна припустити, що розв'язання проблеми, яка постала перед ним у зв'язку з почутим і побаченим із засідки серед кактусів (в усякому разі стосовно одного фігуранта), було нелегким завданням. У той сам час Малюка важко було назвати людиною, яка не відреагувала б на таку пікантну ситуацію.

Коли над землею запанували сутінки, всі троє зібралися при світлі ліхтаря у джакалі — на вечерю з вареної квасолі, козиних відбивних, консервованих персиків і кави. Потім нащадок ацтеків, загнавши кіз до загороди й викуривши цигарку, перетворився на мумію, загорнену в сіру ковдру. Тоня помила тарілки, Малюк витер їх рушником, вирізаним із мішка для борошна. Очі дівчини сяяли, вона без кінця щебетала про дрібниці, котрі змінилися у її світі з часу останнього візиту Малюка; все було як завжди, коли Малюк навідувався до джакалю. Потім Тоня залізла надворі у гамак і заспівала сумну пісню про кохання, акомпануючи собі на гітарі.

— Ти ще кохаєш мене, маленька? — запитав Малюк, шукаючи папір на самокрутку.

— Я завжди тебе любитиму, радосте моя, — відповіла Тоня, поїдаючи його чорними очима.

— Мені треба сходити до Фінка, — сказав Малюк, підводячись, — купити тютюну. Я думав, у мене є трохи у плащі, але… Повернуся за півгодини.

— Повертайся швидше, — попросила Тоня, — і скажи мені, як довго ти побудеш зі мною цього разу? Поїдеш завтра, залишивши мене наодинці з горем, чи ще поживеш у своєї Тоні?

— Цього разу я залишуся на два-три дні, — відповів Малюк позіхаючи. — Мені добряче довелося побігати цього місяця, хочу відпочити.

Похід до крамниці забрав рівно півгодини. Коли Малюк повернувся, Тоня досі гойдалась у гамаку.

— Знаєш, золотко, — мовив Малюк, — у мене якесь дивне відчуття. Наче за кожним кущем, за кожним деревом хтось підстерігає мене з револьвером напоготові. Раніше я не вірив у такі дурниці, але, мабуть, це передчуття. Мені дико закортіло забратися звідси вже завтра вранці. Всі околиці Гваделупе киплять через старого голландця, якого я відправив на той світ.

— Ти ж не злякався — ніхто не змусить боятися мого хороброго хлопчика!

— Еге ж, коли діло доходить до перестрілки, я не дам драпака як заєць, але мені не хотілося б, щоб поліцейський загін викурив мене із твого джакалю. Може постраждати хтось дуже мені дорогий.

— Не кидай свою Тоню — тут тебе ніхто не знайде.

Малюк уважно подивився на тіні, що сіріли вздовж струмка, потім перевів погляд на тьмяні вогники мексиканського селища.

— Поживемо — побачимо, — озвучив він нарешті своє рішення.

Опівночі до табору рейнджерів залетів вершник, розбудивши всіх голосними криками «Еге-гей!» — щоб ніхто не сумнівався у його мирних намірах. Два рейнджери і Сандридж допитали порушника спокою, який назвався Домінго Сейлсом із переправи Самотнього Вовка. Він привіз листа сеньйору Сандриджу. Стара Луїза, лавендера, попросила його про це, адже її сина Грегоріо звалила лихоманка і він не міг встати з ліжка.

Сандридж засвітив похідний ліхтар і прочитав листа.

Любий мій! Він приїхав. Не встиг ти залишити джакаль, як він вигулькнув із заростей. Спершу він сказав, що поживе у мене днів зо три або навіть довше. А потім, ніби загнаний вовк, не міг всидіти на місці, тинявся туди-сюди, щось видивлявся і дослухався до кожного звуку. Пізніше він сказав, що поїде до світанку, під прикриттям нічної темряви і тиші. А тоді запідозрив, що у мене хтось з'явився. Він так дивно дивився на мене, я страшенно злякалась. Я заприсяглася йому, що кохаю його і належу тільки йому. Врешті-решт він сказав, що я маю довести вірність. Йому здається, що вороги вичікують, коли він од мене поїде, щоб підстрелити. Заради порятунку він вдягнеться у жіночий одяг, вбере мою червону спідницю, блакитну блузку, накине зверху коричневу мантилью і поїде в такому вигляді. А перед тим він хоче, щоб я перебралася в його одяг — штани, сорочку, капелюх, сіла на крапчастого і вирушила до дороги, що починається біля переправи, а потім повернулася назад. Таким чином він дізнається, чи я не зрадила його і чи немає біля джакалю засідки. Мені страшно. Все має відбутися за годину до світанку. Приходь, коханий мій, убий цього страшного чоловіка і звільни свою Тоню. Навіть не намагайся взяти його живцем, просто швидко вбий. Тепер, коли я відкрила тобі усі карти, це буде неважко. Ти повинен прийти заздалегідь і сховатися у маленькій загороді біля джакалю, де стоїть фургон і зберігаються сідла. Там темно. Він буде вдягнений у червону спідницю, блакитну блузку і коричневу мантилью. Посилаю тобі тисячу поцілунків. Не спізнюйся, стріляй відразу і просто в ціль.

Сандридж коротко виклав підлеглим суть справи. Думка, що лейтенант піде сам, не викликала у рейнджерів захвату.

— Я візьму його, як немовля, — заспокоїв друзів лейтенант. — Дівчина заманила Малюка у пастку. У нього не буде жодного шансу мене підстрелити.

Сандридж осідлав коня і помчав до переправи Самотнього Вовка. Прив'язавши мишастого у кущах біля струмка, він вийняв із чохла вінчестер і обережно наблизився до джакалю Пересів. Серпик місяця то визирав із-за купчастих молочно-білих хмар, то ховався за ними.

Загорода для фургона виявилася ідеальним місцем для засідки; рейнджер без пригод пробрався всередину. У тіні кущів перед джакалем Сандридж бачив силует коня і чув, як той нетерпляче б'є копитами тверду землю.

За годину напруженого очікування із джакалю вийшли дві постаті. Одна, в чоловічому одязі, швидко скочила на коня і помчала галопом повз загороду в бік переправи і селища. Друга, вбрана в червону спідницю, блакитну блузку, з накинутою на голову коричневою мантильєю, вийшла на місячне світло і дивилася услід вершникові. Сандридж вирішив, що скористається нагодою, доки Тоня повернеться. Він здогадувався, що сцена вбивства не порадує дівчину.

— Руки