Валерій Олександрович Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

— Так, — сказав чоловічок. — Я знаю…

Петя доліз до люка, підтягся на руках і зник у проймі.

— Теперички моя очиридь, — зітхнув Вовка Паразит. — Потримаєш драбину, гражданін?

— Так, — сказав чоловічок. — Я й прийшов сюди для того, аби вам допомогти.

Вовка Паразит поліз. Він ліз і сопів. Драбина порипувала, внизу стояв чоловічок із заячою губою і обома руками ту драбину тримав. Вовка Паразит зупинився на півдорозі.

— І ніхто не напише, — проспівав він, — і ніхто не згадає… Лізь із нами, гражданін, — показав він зуби. — Буде компашка для карт.

— Ні, — сказав чоловічок. — У мене діла.

Вовка Паразит поліз далі. Рипіла драбина. Вовка дістався верху і так само, як його приятелі, зник у виямі. Чоловічок ще дивився якийсь час угору: в люк світило синє небо. Чотирикутний вирізаний шматок неба, що сяяв неземним світлом, від якого в чоловічка із заячою губою аж сльози на очі вибивались.

Він одпустив драбину, подивився собі на руки і витер їх об штани.

— Я б із вами поліз, — сказав він, і його голос з виляском відбивсь од стін, хоч говорив він неголосно, — але в мене справді діла. Я не закінчив садити виноград… Ну, і ще там дещо…

Ще раз зирнув у чотирикутну пройму: сяяло в ній безмовне, безконечне, вічне небо. Сяяло неземним світлом, рівним, непалахким і, здається, також вічним. Чоловічок опустив голову і, обережно ступаючи, пішов із зали. Великої, порожньої, недавно побіленої й насвіжо отинькованої, в якій навіть його обережні кроки віддавалися луною із прихлипом. Підійшов до вхідних дверей і обережно їх розчинив. Двері голосно зарипіли, і чоловічок боязко завмер. Ще раз озирнувся на той осяйний просвіт у стелі і югнув на вулицю — двері з повільним, пронизливим рипом зачинилися.

Посеред порожньої зали стояла височезна драбина. Довкола не було ані душі. Але неправда, був там присутній я. Був я ще малою дитиною, мати моя теж із тих, котрі переходили цю залу, сховалась, як і інші, у внутрішніх дверях, а мене посадила в кутку на малому стільчику-ослінці й звеліла чекати. Отож я сидів і дивився, мене ніхто з тих людей не помітив, зате я помітив усіх. А може, і я спрозорів десь так, як ті люди, пронизані сонячним промінням, що падало з великих вікон, а може, на тому ослінчику я заснув, і все це мені привиділося — не відаю, відаю тільки одне, що тоді мені стало смутно. Бо після того, як зник чоловічок із заячою губою, мені випало ще довго сидіти в тій порожній залі, довго дивитися на світло, що й далі вливалося сюди через люк, але після того, коли робітники сховалися в проймі, ніби щось приключилося. Вже не відчинялися двері, не входили люди, не виходили і з тих дверей, куди поховалися, не з’являлися й робітники, не приходила моя мати, і мені здалося, що я все більше й більше поринаю в дивний сон, у якому мені нічого не сниться, бо нікого й нічого навколо мене нема. Я злякався, схопився на ноги і почав кликати маму. Але голос мій відбивався від стін, хлипала й передражнювала мене луна, і ніхто на мій печальний зов не відгукнувся.

Цей напівфантасмагоричний епізод навіки загус у моєму мозку й до сьогодні не покидає мене, продовжуючи хвилювати відчуттям якоїсь таємниці, якої я не розумів, не розумію і, здається, не збагну ніколи. Але я відав і відаю, що той епізод навіщось був посланий у моє життя, він завжди проявлявся в мені у важкі хвилини. Від того мені не важчало й не легшало, та я знав, що двері можуть відчинитися і в них увійде той чи та, кого я чекаю.

Так, спогад про порожню, свіжопобілену залу і про те, як робітники ставили в ній драбину, став найяскравішим спогадом мого раннього дитинства, притому, як я вже казав, настільки віддаленим, що його ліпше прийняти за сон. Але я завжди його осмислював; зрештою, значно пізніше, вже в дорослі літа, мені дійшло, що цей епізод нагадує біблійну історію про Яковову драбину, лишається тільки неясним, у який спосіб відбулася ця накладка, адже до релігії в нашій родині ставилися цілком байдуже, й Біблії в мене вдома не читали та й не могли читати. Можливо, первісний спосіб мислення, думається мені, відбитий у Біблії, близький до дитячого, через що міг витворювати історії чи образи типологічно подібні — не знаю. Інколи мені здається, що врізалася ця історія мені в пам’ять, перш за все, тому, що це було моє перше образне розуміння смерті, а такі речі глибоко засідають у душу дитини.

Загалом, я не ідеалізую свого дитинства, більше того, мені про нього важко згадувати; зрештою, й історії, які збираюся тут викласти, мені внутрішньо неприємні; менше про те, що їх повито сивим димом: коли починаєш згадувати, ніби попелищем ступаєш. Щодо цього, можливо, варто пригадати для порівняння один сюжет, який я прочитав не пам’ятаю вже в якій книжці: Олександр Македонський потрапив на цвинтар, де лежав його батько. Там він застав філософа Діогена, котрий ходив між кістьми умерлих і розгортав їх. «Що тут робиш?» — спитав його майбутній грізний завойовник. «Шукаю, царю, — сказав той, — кості твого батька, але ніяк не можу розрізнити, де царські, а де прості. Подивись, царю, — сказав Діоген, показуючи на поле, засіяне кістками. — Все тут змішалося. Скажи, де тут убогий, а де учений, або де багатий?»

Так от, коли я згадую своє дитинство, бачу щось на зразок того античного поля для мертвих, де все змішалося: радощі й смуток, добрі й лихі мої вчинки, а більше лихих. Моє дитинство