Євгенія Йосипівна Яхніна - Жак Відважний з Сент-Антуанського передмістя

В них уночі і вдень невгамовно стукали молоти, викрешуючи вогонь на ковадлах і куючи піки. Минуло лише півтори доби, а народ одержав уже п'ятдесят тисяч пік. Жінкам теж знайшлася робота: в ратуші відхилили зелений колір для кокард, бо це був колір герба одного із аристократів — графа д'Артуа. І замість зелених треба було негайно виготовити кокарди кольорів Парижа — синього й червоного. От жінки й узялися терміново їх шити.

Та вогнепальної зброї у повстанців все ж таки не було. Натовп кинувся до королівських складів, але того, що потрібно, там не знайшли. Витягли на вулицю дві оздоблені сріблом гармати, що їх сіамський король колись прислав як подарунок Людовіку XIV, позолочену шпагу Генріха IV, старовинні списи, шпаги, арбалети. Всі ці музейні обладунки були непридатні для того, щоб озброїти людей, які готувалися битися з королівськими солдатами.

Юрба повстанців: ремісники, торговці, службовці — вирушила до ратуші, вимагаючи зброї. Спочатку до них виходять представники міської влади і намагаються їх утихомирити. Для чого озброюватись? Адже Постійний комітет створює міліцію, охорона міста буде забезпечена.

Але повстанці не заспокоювались:

— Зброї!

Купецький старшина де Флессель, який очолював муніципалітет, — заповзятий прибічник королівської влади. Всіма правдами й неправдами він силкувався приховати зброю, аби тільки вона не дісталася повстанцям. Він виходить на балкон.

— Заспокойтеся, панове! Приходьте сюди на п'яту годину, і ви отримаєте зброю.

Чим керувався де Флессель, коли давав обіцянку? Може, у душі сподівався, що робітники сюди не повернуться? Але його сподіванки не справдилися. Натовп вирішив не розходитись і чекати п'ятої.

Не маючи ще певного плану, як завадити парижанам озброїтися, де Флессель хотів би виграти час. І для цього вдався до хитрощів.

Між п'ятою і шостою годинами й справді з'явилися підводи. На них лежали ящики, а на ящиках наліплені ярлики: «Артилерія».

Люди біля ратуші зустріли підводи, що повільно наближалися, криками «ура!». Та їхня радість одразу ж змінилась обуренням і гнівом. У ящиках виявилися… ганчірки й тріски.

— Це непорозуміння, — запевняв де Флессель. — Ідіть у монастир Сен-Лазор, там заготовлена зброя. — І він навіть підписує ордер на реквізицію рушниць і патронів, які нібито там є.

Яким же було обурення парижан, коли ігумен заявив, що в нього нема ніяких запасів зброї! Йому не вірять. Парижани самочинно роблять обшук і переконуються, що ігумен не збрехав. Зате хліба й м'яса тут заховано вдосталь. Монахи — люди завбачливі, їхні запаси можуть задовольнити багатьох голодних.

Народ кидається у збройні крамниці. Ніхто не чіпає грошей, що лежать у касі, ніхто не займає жодної з дорогих речей, беруть тільки те, що придатне для озброєння.

— Нам не треба ні золота, ні срібла! Нам потрібне залізо! — кажуть парижани.

Тим часом підтверджуються поширені в Парижі чутки: ненависна Марія-Антуанетта, не вдовольняючись тим, що король стягує війська до Парижа, наказала укріпити Бастілію так, щоб витримати облогу.

Бастілія перетинає народові дорогу із східних передмість до центру міста. Якщо взяти Бастілію, королю не впоратися з парижанами.

Підрахувавши всю добуту зброю, повстанці зрозуміли: з таким озброєнням, та ще й без пороху Бастілією не оволодіти!

Але де взяти порох! У Парижі його нема, у цьомуг принаймні, запевняють парижан.

— Ні, порох у Парижі є, але його зараз, цієї миті вивозять з міста! — це каже де Флесселю підмайстер перукаря. Він говорить переривистим голосом, він щодуху поспішав сюди. До лоба йому прилипло волосся, так він упрів. Разом з ним молочник, цей старший. Обоє хвилюються, наполягають. Адже якраз цієї миті в Арсеналу по Сені вивозять тридцять п'ять бочок пороху… Чи не у Версаль його везуть?

Їхнє повідомлення не викликає ні в кого сумнівів. Одразу ж знаходяться добровольці. Вони утворюють загін. Не минає й години, як порох відбито, і ратуша приймає у свої стіни цю цінну здобич.

Національні збори засідають у Версалі, туди час від часу парижани посилають своїх гінців. Незважаючи на це, нова влада — Постійний комітет, як його називають, — повинна приймати важливі рішення саме тут на місці, і не гаючись.

Так виникає постанова призначити абата Лефевра відповідальним за збереження і розподіл пороху.

Завдання важке й небезпечне. Кілька разів цієї пам'ятної ночі абат був за два кроки від смерті. Якийсь зрадник, що так і залишився невідомий для історії, вистрілив із пістолета просто в абата й заховався в натовпі. На щастя, він схибив, але куля легко могла запалити порох. Можливо, саме на це й розраховував злочинець. Ще більша небезпека загрожувала складові і всім членам муніципалітету, що сиділи в залі, розташованому над складом, коли у льох зайшов якийсь п'яний із запаленою люлькою в зубах. Лефевр зрозумів, що сперечатися з п'яним дарма, а будь-яка спроба відняти в нього люльку силоміць може скінчитися пожежою і вибухом. Та абат не розгубився.

— За скільки продаси люльку? — звернувся він до несподіваного відвідувача.

— За п’ять су, — неслухняним язиком відповів той.

— Бери десять, давай люльку й забирайся геть! — Абат тицьнув йому монету в руку і спритно витяг у нього з рота люльку.

Так і цього разу було врятовано склад.

— На Бастілію!..

Хто перший кинув цей заклик, залишилося невідомим. Але в серці кожного, хто вийшов зараз на вулицю, він знайшов палкий відгук. А люди це були найрізноманітніші: городяни всіх професій, селяни, що прибули із сіл, солдати, офіцери, які приєдналися до народу, священики, навіть жінки.

У заклику «На Бастілію!» втілилося все обурення народу, всі його сподівання і надії на краще майбутнє, на те, що можна ще якось змінити це безпросвітне життя.

Самі не усвідомлюючи, що вони зараз учинять, майже беззбройні люди йшли на штурм Бастілії, щоб повалити ненависний гніт монархії, що віками тяжів над Францією.

Розділ двадцять шостий
ЕЖЕНІ ЛЕФЛЕР ВИХОДИТЬ НА ВУЛИЦЮ…