Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

— Ну що ж, звертайся, — весело, як майже все, що він говорив цього ранку, дозволив Серпілін. — Тим більше добрі вісті з діючої армії в стольний град Москву привіз; царі тільки за це кур’єрам хрести давали!

Синцов розповів, що побував недавно в сто одинадцятій, у своєму колишньому полку, в Ільїна, і закортіло знову піти в стрій. До руки за рік звик, сподівається, що і в строю не стане на перешкоді.

— Повернусь — поміркуємо. Можемо послати начальником штабу полка… — В думці Серпілін перебрав щаблі фронтової служби Синцова і мало не сказав: «А може, й командиром». Але стримався: краще обіцяти менше, а зробити більше, ніж навпаки. І замість цього коротко сказав — До початку боїв будеш у строю. Це прохання виконаю. Інших нема?

— Інших нема, товаришу командуючий.

— А про нашу сто одинадцяту завтра вранці мені розкажеш, давно в ній не був… За скільки до Москви доїхав?

Синцов не скаржився, а доповів, як було, — за двадцять одну годину, але додав, що назад поїдуть швидше.

— Довгенько, — сказав Серпілін, мабуть, подумавши про себе й про свою майбутню дорогу на фронт.

Попереду був головний корпус, а ліворуч ворота, за якими Синцов залишив машину.

— Завтра о дев’ятій, якщо погана погода, шукай мене в хаті, — сказав Серпілін, — а якщо гарна, гулятиму тут.

— Зрозуміло, товаришу командуючий.

Серпілін попрощався з ним, і лікарка теж подала йому руку з таким милим обличчям, наче він зробив для неї щось хороше.

— Бажаю, щоб ніколи жодна куля більше вас не зачепила!

І пішла разом з Серпіліним до головного корпусу.

Синцов так і не зрозумів, чому вона раптом так щиро це сказала. Може, побачила його руку і нашивки за шість поранень. А може, ще чомусь, невідомо чому…

Справ у Синцова вистачило на цілий день. Зразу поспішив до Московської комендатури — відмітитись, одержати талони в їдальню й дозвіл на ліжко в офіцерському гуртожитку для приїжджих там же, при комендатурі; потім треба було заїхати з водієм на ремзавод коло Яузького мосту. І не просто заїхати, а на власні вуха почути, що завтра на восьму віліс буде на ходу. Лишивши машину там, добрався трамваєм до центру й годину чекав у бюро перепусток, дзвонячи по телефону начальству, яке могло розпорядитися, щоб йому видали перепустку, а додзвонившись, чекав, коли передадуть заявку. Коли одержав перепустку й піднявся нагору, з’ясував, що дозвіл на видачу комплекту карт залежить не тільки від того начальства, до якого він потрапив, а ще й від іншого — довелося чекати й того іншого. А самий комплект карт, виявилось, мали видати не в цьому, а в іншому відділі, що був у дальньому кінці міста; поки їхав туди, поки знову дзвонив там і знову чекав перепустки, вже наступила шоста година вечора. Щоб забрати карти, веліли з’явитися завтра на десяту ранку. Решту, що належало зробити, він уже, правда, зробив. А те, що карти треба одержувати завтра, теж на краще: як з ними носитися цілий вечір по Москві без машини? Ходитимеш, мов прип’ятий, не випускаючи їх із рук.

Знав, що рано, що відповіді на телеграму ще не могло бути, а все-таки поїхав на Центральний телеграф, протовпився до віконечка «До запитання», просунув у нього посвідчення й почув, що ніяких телеграм на ім’я І. П. Синцова нема.

Після цього ще раз подзвонив з автомата дружині Артем’єва. Дзвонив їй уже втретє за день — ніхто не відповідав. Не відповідали й тепер. «Треба буде про всяк випадок зайти, кинути листа в ящик, а згодом ще подзвонити. Може, вона кудись поїхала, хто її знає… — неуважно подумав Синцов про Надю. — Як не мучила Павла тоді, в школі, коли всі разом училися, як потім не кидало її від нього в різні боки, а, зрештою, кинуло таки до нього. Дождався свого. Тоді всім було по сімнадцять, по вісімнадцять, а тепер їй теж тридцять два, як і Павлові, щонайменше — тридцять один…»

Ніби вдарившись відкритою раною об гострий пруг, він знову згадав Таню й найщасливішу їхню ніч. Згадав, як Таня, видужавши після тифу, повернулась на фронт, і знайшла його там, і цілісіньку ніч не хотіла спати, сміялася й розповідала йому всякі подробиці свого життя, про які раніше, до цього, так і не встигла розповісти.

І серед них раптом про те, як познайомилася з Надею та з її матір’ю, як настрахала в них на квартирі з пістолета спекулянта, коли той ділив з Надиною матір’ю свій спекулянтський цукор. А про Надю казала, що вона хороша жінка. І він тоді не сперечався з нею — які там суперечки, в таку ніч. Це було наприкінці червня, за тиждень до початку Курської битви…

Синцов вийшов з приміщення телеграфу і попрямував униз по вулиці Горького, раз у раз прикладаючи руку до козирка свого кашкета, вітаючи або відповідаючи на привітання військових, які йшли назустріч. Військових у Москві було багато, він помітив це ще зранку. Війна велика, і шляхи її і з фронту в тил, і з фронту на фронт для багатьох ідуть через Москву. Синцов цілий день сьогодні відчував цю величину війни, і коли чекав у бюро перепусток, і коли ходив по всяких відділах та управліннях.

Приїхавши з фронту в службових справах, фронтовий майор відчував себе тут, у Москві, лише піщинкою цієї війни. Ніхто не зволікав з його ділом, навпаки, ставились доброзичливо, навіть з повагою дивились на його чотири бойові ордени, дві медалі, за Москву і Сталінград, і шість нашивок за поранення: три золоті — за тяжкі і три червоні — за легкі. Але справа, в якій він приїхав, була лише однією з багатьох тисяч справ, які оберталися щоденно в цій військовій машині, котра керувала одинадцятьма фронтами, що воювали, і двома, що не воювали, — Закавказьким і Далекосхідним, десятком військових округів, транспортом, зв’язком, тисячами госпіталів і тисячами всяких інших, незліченних і різних установ та відомств.