Дмитро Федорович Кузьменко - Аеніль

вона вирішила, що це Звір викрав Іно, і пішла туди, щоб знайти її.

— От дурна! Звір нікого не викрадає! Нащо вони йому здались? Він просто знищує і вбиває все на своєму шляху. Ну добре… Якщо вона пішла за власним бажанням, то є шанс, що вона ще не зіткнулась зі Звіром. Необхідно її знайти і повернути.

— Я готова йти туди.

— Самій вам іти не можна. Я теж піду. Однак і вам доведеться йти, аби показати шлях і вмовити Аеніль повернутись. Бо Іно вона вже не знайде.

Майстер підвівся з-за столу, відкрив шафу й дістав плащ, який одягнув поверх мантії. Потім, кинувши погляд на Гелео, дістав ще один, якось сумно глянув на нього і кинув дівчині:

— Одягніть, це посилить наш захист.

Плащ виявився якраз на дівчину. Евагор дістав ще якісь прилади, камінчики і пляшечки з шаф і розіпхав це все по кишенях. Потім швидко вийшов з учительської, пропустивши вперед Гелео.

* * *

Незважаючи на завірюху зовні й вкрите густими хмарами небо, тоненький промінчик світла все одно вперто спускався на ліжко, де спала під дією снодійної настоянки Аеніль. І, як завжди, промінь знову її розбудив, хоч цього разу йому довелося постаратися.

Дівчинка відкрила очі й оглянула кімнату. Її погляд зупинився на Гелео, що дрімала на стільчику біля ліжка. Аеніль сіла і спробувала згадати, де вона і що тут робить Гелео. Від шуму лебенійка прокинулася, її тривожне обличчя відобразило слабку посмішку, і вона стомлено промовила:

— Доброго ранку.

— Доброго… Що ти… Чому… — Аеніль поступово згадала, що сталося вчорашнього дня.

Гнівно зірвалася з ліжка і кинулася до дверей. Гелео змучено закрила обличчя руками. Двері Аеніль відкрити не змогла.

— Що таке? Чому вони не відкриваються?!

— Майстер Евагор наклав спеціальні чари, щоб ти не змогла вийти. Він боявся, що ти знову втечеш.

— І ти заодно з ним? Ти зрадила мене! А я тобі довіряла! Ви хочете відібрати в мене те єдине, що в мене є, найдорожче!

— Аеніль! — крізь сльози скрикнула Гелео, — я нічого не хочу відібрати! Навпаки, я хочу допомогти тобі! Допомогти знайти Іно! Адже ти сама не можеш цього зробити! Ти тільки потрапиш у руки Звіра!

— Нехай! Мені байдуже! Я хочу бути там, де Іно!

— Ми знайдемо її і повернемо! Я обіцяю…

— Я не вірю тобі! Ти мене обманюєш! Ви з ним заодно! Забирайся геть! Чи я вже не можу й змусити тебе піти з моєї кімнати?

— Можеш, — пробурмотіла Гелео і поспішила вийти, бо відчула, як починають діяти противтручальні чари. Ніхто не міг перебувати у кімнаті без дозволу її власника.

Зачинивши за собою двері, Гелео натягла свій каптур і швидко вибігла з дівчачої вітальні алхіміків. До початку занять ще був час, і вона побігла прямо до учительської алхіміків. Постукала і зазирнула всередину. Там були усі викладачі, окрім майстра Евагора Елітіса, якого вона шукала. Вигляду них був сердитий і похмурий.

— Чого тобі? — гримнув майстер Мейсон.

— Е… майстра Евагора Елітіса я можу побачити?

— Ні, — грубо відрізав Мейсон.

Однак Аделіна Лікофрон, що була більш обізнана з ситуацією, яка привела Гелео сюди, промовила:

— Він у шпиталі. Можеш спробувати провідати його. Проте не знаю, чи тобі вдасться поговорити… з ним.

Гелео вибігла з учительської. Вона боялася задавати ще якісь питання, хоч серце готове було вирватися від хвилювання. Що відбувається? Магістерку Урегус засуджують, майстер Елітіс у лікарні, хоч ще вчора ввечері він був здоровий, якщо не рахувати кількох синців, що завдала йому Аеніль, коли пручалася, аби її не тягли у вітальню.

Коли за лебенійкою закрилися двері, Мейсон сердито глянув на Аделіну Лікофрон:

— Чому це ви перед нею звітуйте? Мало того, що цей сором для нашого відділення відомий серед викладачів, так тепер ще й учні знатимуть?!

— Майстер Елітіс доручив мені направити до нього цю ученицю, коли вона прийде, — холодно відрізала Лікофрон. — Він керує її курсовою роботою.

— Подумаєш, дуже терміново!

— Терміново, бо тему мали б затвердити ще минулого тижня, а вона зі своїм попереднім керівником не спромоглася навіть визначити її, не те що написати необхідний реферат.

Мейсон люто зиркнув на викладачку, але був змушений проковтнути образу. Трохи згодом тільки буркнув:

— Ну що ж. Нехай працює. Нічого йому відлежуватися.

Гелео тим часом вже добігала до шпиталю. Проте коли увійшла досередини, то розгубилася. Як же її пропустять до майстра? Вона ж звичайна учениця. До неї підійшла медсестра, красива дівчина, на комірці якої було написано «Інга», і ввічливо запитала:

— Можу вам чимось допомогти?

— Я прийшла до майстра Евагора Елітіса… Мені сказали, що він тут.

— Провідати майстра Елітіса? Яке ваше ім’я?

— Гелео.

— Я запитаю, почекайте тут, — медсестра вийшла, а Гелео стала розглядати порожню залу.

За кілька хвилин медсестра повернулася і трохи здивовано сказала:

— Вам дозволили. Ідіть за мною.

Дівчата піднялися на другий поверх. Біля одних дверей медсестра зупинилася і обережно постукала:

— Нехай заходить, — пролунав знайомий голос.

Медсестра відкрила двері, і Гелео зайшла, вражено дивлячись на Ірене Урегус, котра, вдягнена як медсестра, крутилася біля столика з якимись препаратами.

Ірене озирнулася і мовила:

— Привіт. Майстер ще не прокинувся, чи, вірогідніше, не прийшов до свідомості. Я не буду його тривожити зараз. Можеш зачекати або розповісти, що ти хотіла, мені.

До Гелео не одразу повернувся дар мови:

— Але ж… Мені сказали, що вас засудили…

— Так і було.

— Вас звільнили? — з надією промовила Гелео.

— Ні. Просто виконали вирок.

— Як?! То ви…