Дмитро Федорович Кузьменко - Аеніль

— Так. Тепер я нездатна й найпростішу алхімічну суміш змішати. Але, як бачиш, певну користь все ж можу принести. — І вона продовжила щось зосереджено переливати з пляшечки в пляшечку.

Гелео сіла на запропонований Ірене стілець і тривожно подивилася на ліжко, що було приховане завісою.

— А що з майстром? — нарешті наважилася запитати вона.

— Вчора він бився на Поєдинку. І програв. Він нікудишній боєць, — з якоюсь лагідною посмішкою мовила жінка. — Добре, що живий залишився.

— Бився? Через що?

— Через кого, правильніше сказати. Батько однієї учениці звинуватив його, що він не захистив його дочку, коли по неї прийшов умертвій…

— Нітетіс?

— Так. Звідки ти її знаєш?

— Мені розповідала Аеніль, моя подруга. Нітетіс її одногрупниця.

— Аеніль? — Ірене перестала поратися з пляшечками і сіла на стілець навпроти Гелео. — То ти її подруга? Я не знала.

— Ну… зараз, може, вже й не подруга. Вона дуже розлютилася на мене за те, що я допомогла майстру Елітісу вчора її знайти і привести…

— Так. Їй дуже непросто. Ми приблизно здогадуємось, що сталося з Іно. Це дуже прикро.

— Я через це і прийшла. Майстер казав, що Іно не можна врятувати. Але звідки він знає? Хіба немає ніякого шансу? Я хочу знати! Я хочу знайти і повернути Іно для Аеніль. Аеніль моя єдина подруга, єдине, що в мене є, найдорожче, більше в мене тут нікого немає! Я повинна зробити дія неї хоч щось! Я готова на все, аби тільки повернути Іно.

— На все? — пильно подивилася на дівчину Ірене.

— Так!

Аеніль сиділа у своїй кімнаті й похмуро дивилася поперед себе на картинку з дивним пейзажем у блакитних тонах, що їй колись подарувала Гелео. На ліжку перед дівчиною лежала розкрита книжечка з казками. Вона читала їх колись Іно, а тепер знову перечитувала.

Пролунав тихий, але рішучий стукіт у двері. Аеніль здивовано повернула голову. Після того, як вона вилила обід в обличчя служниці, яка його принесла, до неї в кімнату ніхто не стукав. Аеніль повагалася, але потім таки сказала:

— Увійдіть.

Двері відчинилися, і в кімнату, зігнувшись, зайшов майстер Евагор Елітіс. Відколи Аеніль бачила його попереднього разу, він зблід і схуд, ліва рука була на перев’язі. Дівчинка чула про його невдалий Поєдинок з іншим викладачем, через який їх обох мало не вигнали з Академії. Врятувало тільки те, що нині в Академії не до слідкування за порушеннями статутів, коли Звір вільно розгулює її коридорами, і коли кожен викладач потрібен дія захисту.

— Я чув про твою негідну поведінку, — відзначив одразу майстер, коли сів на стілець біля дверей.

— І що? — з викликом сказала Аеніль.

Майстер проігнорував її тон і спокійно продовжив:

— Так далі не можна. Ти повинна взяти себе в руки. Ти вже тиждень занять пропустила, тобі необхідно вчитись.

— Навіщо? Що це дасть?

Аеніль була готова кричати, але щось стримувало її. Вона не могла говорити з майстром надто зухвало. Це не Гелео, і не її однокурсниці.

— Щось таки дасть. А якщо ти й далі себе так вестимеш, то лише нашкодиш собі й іншим.

— Ну й нехай!

— Мені байдуже, що ти шкодиш собі, — знову проігнорував її виклик майстер. — Але я не можу дозволити тобі нашкодити Іно.

— Як це? — тихо і розгублено сказала Аеніль, її вираз обличчя вмить змінився.

— Якщо я зніму захист, ти не втечеш знову?

— Втечу, — відповіла Аеніль, але якось нерішуче.

— Втечеш. І цього разу вже точно потрапиш у руки Звіра, або темних чаклунів, або вампірів, які нині вже не ховаються. І загинеш. І що ми тоді скажемо Іно, коли знайдемо її? У тебе більше немає сестри, бо вона, дурна, зовсім не подумала, що буде потрібна тобі живою. Так їй сказати?

Аеніль не знайшла, що відповісти. По її обличчю розлився рум’янець. Було видно, що дівчина відчуває сором.

— Я не подумала про це, — тихо сказала вона нарешті. — А ви й справді можете знайти Іно?

— Так. Якщо ти не завдаватимеш зайвого клопоту. Ти не уявляєш, наскільки це складно… і наскільки це дорого коштуватиме — повернути її. Але це буде зроблено.

— Будь ласка, знайдіть її! Я вам усе життя буду вдячна!

— Моєї заслуги тут немає. І дякувати мені нічого. Я знімаю чари і надіюсь, що ти поводитимешся розумно.

Майстер кинув око на розгорнену книжку, яку колись дав Аеніль, усміхнувся і вийшов. Дівчинка помітила його погляд і ще більше розгубилася. Їй же хотілося показати всім, що вона мучиться, а не розважається читанням казок.

Після розмови з майстром Евагором Аеніль почала ходити на заняття. Більшість уроків відбувалися в учнівській або у вітальні алхіміків для усього курсу. Бувало, що одночасно йшло кілька уроків для різних курсів. Звір таки вніс плутанину і труднощі у навчальний процес в Академії.

— Не розумію, чому вони не припинять навчання! — обурено промовила Аеніль після чергового уроку.

— Семестр вже закінчується, скільки тут залишилося. Та й іспити скасували, виставлять підсумкові оцінки за поточними… — відказала їй Ембла.

— Але ж це небезпечно, вчитись у таких умовах!

— Не більше, ніж сидіти по вітальнях і трястися від страху, — втрутився у розмову дівчат хлопець з другої групи алхіміків — Мілон Діакторід, трохи пихатий і самовпевнений, але говірливий і компанійський.

— Ніхто не трясеться, — обурилася Ембла.

Розмова мало цікавила Аеніль, і вона відсунулася далі від Ембли на дивані, де вони вдвох сиділи. В учнівській було повно учнів з різних курсів і груп. Шум відволікав Аеніль