Жан Жене - Щоденник злодія

була близька осяйній Армановій доброті — сумі всіх тих складників, які, вивернуті навиворіт, утворювали його жорстокість.

Якщо тільки не станеться події такої ваги, що проти неї моя літературна творчість видасться безглуздою і мені доведеться вдатися до нової мови, щоб приборкати нове лихо, ця книжка буде останньою. Я чекаю, що небо звалиться мені на голову. Святість полягає в тому, щоб скористати із страждань. Щоб змусити диявола бути Богом. Щоб добитися вдячності від зла. Уже п'ять років я пишу книжки: я можу присягнути, що робив це з утіхою, але письменству я поклав край. Завдяки творчості я досяг того, чого шукав. Те, що стало для мене наукою і вказуватиме мені шлях, полягає не в тому, що я пережив, а в манері, в якій я те все переповів. Не у вигляді анекдотів, а у вигляді мистецького твору. Коли важить не власне життя, а його тлумачення. Саме це дарує мені мова: викликати його в пам'яті, розповісти про нього. Втілити в життя свою леґенду. Я знаю, чого хочу. Я знаю, куди йду. В подальших розділах (я вже зазначав, безліч їх утрачено) розповідь плинутиме безладно.

(Під леґендою я розумію не більш чи менш оманливе уявлення, яке матиме про мене загал, ознайомившись із моїм ім'ям, а відповідність мого майбутнього життя найзухвалішим уявленням, які я сам та інші можуть скласти про нього, прочитавши цю оповідь. Залишається з'ясувати, чи полягає здійснення моєї легенди у щонайризикованішому існуванні в злочинному середовищі.)

На вулиці я так боюся, що мене впізнає якийсь поліцай, що свідомо ховаюся в собі. Досить найголовнішій частці мого «я» заховатися в найпотаємнішому, в найвідлюднішому сховку (в якомусь затишному закутку мого тіла, де я завжди насторожі, звідки зорію мерехтливим вогником), як мені вже море по коліна. Я нерозважно гадаю, ніби моє тіло, очищене від будь-яких характерних прикмет, здається порожнім, і його неможливо розпізнати; все полишило мій образ: очі, пальці, з яких пощезли нервові судомні посіпування, — тож-бо поліцаї бачать, що поруч із ними хідником чимчикує лише порожня черепашка, позбавлена суті — людини. Але коли я ступаю тихою вулицею, полум'я розростається, проникає в мої кінцівки, піднімається до обличчя і забарвлює його схожістю зі мною.

Я нагромаджую нерозважливі вчинки: роз'їжджаю у крадених автомобілях, поминаю крамниці, які грабував, надто зухвало показую свій паспорт, тобто фальшиві документи. Я відчуваю, ще трохи — і все урветься. Мої неподобства надто серйозні, і я знаю: моя загибель надлетить на сяйливих крилах через найменшу помилку.[xxx] Але хоч я й звіряюся на нещастя як на ласку, та все ж докладаю всіх зусиль, аби пристосуватися до ігрищ, звичних у цьому світі. Я прагну втілитися в найрідкіснішій долі. Я невиразно бачу, яка вона буде, але я хочу, щоб вона поставала не у вигляді граційної кривої, ледь-ледь нахиленої в бік вечора, а у вигляді небаченої краси, розквітлої завдяки небезпеці, що мучить, виснажує, руйнує її. О, зробіть так, щоб я був суціль із краси! Я піду швидко чи повільно, але я зважуся на те, на що мушу зважитися. Я знищу всі свої подоби, покрівці впадуть і згорять у полум'ї, і якогось вечора я постану на долоні вашої руки, незворушний і прозорий, як скляна статуетка. Ви бачитимете лише мене. А довкруж усе пощезне.

З вагомості засобів, з пишноти матеріалів, до яких удався поет, аби наблизитися до людей, я суджу, наскільки він од них відійшов. Глибина мого падіння присилувала його до цієї каторжної праці. Так ось, моє падіння — то був мій відчай. А у відчаї зачаїлася знов сила — і водночас привід, щоб його знищити. Але якщо найпрекрасніше творіння потребує потуги найбільшого відчаю, то поет муситиме любити людей, щоб замахнутися на таке зусилля. І щоб він досяг успіху. Як відомо, люди цураються глибокого твору, якщо він є криком душі людини, потворно загрузлої у власному «я».

З огляду на вагу засобів, потрібних мені, щоб відкинути вас від себе, уявіть, яку ніжність я до вас відчуваю. Судіть про те самі, як я вас люблю, з отих барикад, які я звів у власному житті і творчості (позаяк мистецький твір мусить бути лише свідченням моєї святості, то байдуже, чи реальність цієї святості буде обов'язкова не лише для того, щоб запліднити твір, а й для того, щоб на цей твір, уже скріплений святістю, я міг спертися заради ще більшого стрибка в невідомість), щоб ваше дихання (я той, хто піддається крайньому зіпсуттю), не могло мене опоганити. Моя ніжність виліплена із крихкого тіста. А людське дихання затьмарює методи пошуків нового раю. Я примушу визнати зло у невинній подобі, навіть якщо ця подоба скрутить мені в'язи, позбавить мене чести і слави.

Творчість — то аж ніяк не легковажна гра. Творець вплутався в жахливу авантуру, поклавши йти до кінця крізь усі небезпеки, які випали на долю його творінням. Годі уявити собі твір без покладеної в його основу любови. Як можна ставати в ньому віч-на-віч із не менш потужною силою, яку треба зневажати чи ненавидіти? Адже тоді творець повинен перебрати на себе тягар гріхів своїх героїв. Ісус став людиною. Він відбуває спокуту. Потім, як і Бог, створивши людей, звільняє їх від гріхів: його батожать, плюють йому в обличчя, глузують із нього, розпинають. Ось у чому сенс вислову: «Він страждає у плоті своїй». Облишмо теологів. «Взяти на себе тягар людського гріха» насправді означає: відчути силу й наслідки всіх гріхів; погодитися зі злом. Будь-який творець мусить завдати його собі на плечі — ба більше — так поріднитися з ним, щоб створена ним субстанція циркулювала, мов кров, у його жилах — зло, яке він пропонує і яке його герої вибирають на власний розсуд. Ми прагнемо тут добачити один із численних об'явів благородного міфу про Сотворіння та Покуту. Даруючи своїм персонажам вільну волю, свободу розпоряджатися собою, будь-який творець у глибині душі сподівається, що вони виберуть Добро. Так само, як будь-який коханець плекає надію бути коханим.

Я хочу на мить загострити увагу на реальності найвищого щастя, присутнього у відчаї, коли людина зненацька залишається віч-на-віч із неминучістю своєї наглої загибелі, коли вона стає свідком безповоротного знищення свого твору та самої себе. Я віддав би всі