Владислав Крапівін - Тінь Каравели

«Я ж через діло запізнився. Там одна людина приїхала, друг вашого Віктора. Все про вас з Маняркою роапитував. От я й затримався».

І знову стало б усе добре!

Я розумів, що жовта річкова вода ніби змила б з мене всю гіркоту невдачі, всю зневагу друзів.

Але який з мене плавець! Адже місяць тому я ледве тримався на воді.

Я пішов з плоту. Роздягнувся. Сховав одяг у сухій глинистій щілині серед бур'яну. Я ще анітрохи не вірив, що всерйоз попливу через річку. Але щось мене штовхало до води.

Я увійшов по коліна. І вода вперше за все літо здалася холодною.

«Стій, що ти робиш! Не треба».

«Я тільки спробую».

«Не корчи із себе дурня! Сто метрів — не п'ятдесят! І тут не басейн. Тут течія».

«Ну й що? Я ж не проти течії. Нехай несе. Мені б тільки на той берег…»

«Не смій! Адже поряд нікого немає. Ніхто не допоможе».

«Ну, не буду, не буду… Я тільки спробую. Трошки пропливу — і назад…»

Я зайшов по шию. Ну от: ще й не плив, а метрів сім уже позаду. Я відштовхнувся і зробив кілька гребків.

«Ти куди? Ти ж хотів тільки трішечки!»

«Замовкни!»

Я жодного разу не озирнувся. Боявся, що побачу свій берег дуже близько й довідаюсь, як мало проплив. І боявся, що побачу його занадто далеко і тоді зовсім злякаюся. Пам'ятаю, що поверхня води здавалася мені сріблястою і випуклою і я не бачив плотів, до яких мріяв добратися.

Течія м'яко несла мене. І це добре — ближче до мису.

Погано було інше! З самого початку я занадто рвався вперед, і швидко втомилися руки. А ще погано працював розпухлий ніс. Дихати довелося ротом. І десь на середині річки я ковтнув води.

Ковтнув, закашлявся, замахав руками, занурився з головою, ковтнув знову.

«От і все. Цього ти хотів!»

Кашель душив мене. Ривком я вихопився з води майже по груди, ковтнув повітря. Кілька секунд борсався по-собачому, намагаючись тримати голову вище. І весь цей час виразно уявляв собі, як моє тіло колихатиметься у жовтій глибині. А потім його витягнуть баграми, і я цього не відчуватиму…

Потім здавалося, що підходить човен. Значить, мене зараз втягнуть через борт, відвезуть на берег, а потім, тремтячого, мокрого, почнуть розпитувати і поведуть до матері. Цього ще бракувало.

І раптом я зрозумів одну річ: якщо боюся човна, значить, ще не тону.

Ну, ковтнув води! Ну, втомилися руки! Що з цього? Адже пливу.

І взагалі не може людина потонути, поки не випустить повітря з легень. Тільки не треба борсатися від страху.

Я відхекався, набрав побільше повітря, занурив голову і опустив здерев'янілі руки. Не тону. Річка вільно несе мене.

Вперед!

Ніякого човна немає. І не треба. От якби поряд була Каравела…

Я уявив собі, як біля плеча рухається оброслий зеленню і черепашками борт, а зверху глузливо дивиться Павлик.

«Ти що там хлюпаєшся? Стомився?»

«Хто тобі сказав?»

«Сам бачу. Може, кинути кінчик?»

«Прив'яжи цим кінчиком свого язика! Ти взагалі щось почав зазнаватися. Думаєш, ти один — капітан?»

«Гаразд, гаразд. Ти краще дихай як слід, а то знову ковтнеш…»

«Не ковтну… Ти гадаєш, ніби я й досі такий же нікчема? Ти в якому класі був, коли поїхав? У четвертому ж. Ну і я зараз у четвертий перейшов. І в футбол я вмію грати не гірше від тебе. Так! А на мечах б'юся, певно, навіть краще! А «Спартака» ти читав?»

«Ну, розхвастався!»

«Та я не розхвастався. Я просто…»

І тут я побачив край плоту! Метрів за десять.

Ну, ще трохи. Трішечки… Раз… Два…

Я вчепився в металевий трос і цілу хвилину висів у воді, відпочиваючи. Потім виволік себе на пліт, полежав на шорстких колодах. Підвівся. В голові гуло, а у вухах щільними пробками сиділа вода.

По колодах я дістався до берега. Пострибав на тремтячих ногах. Вода вилилась, у вухах стало тепло і ніби увімкнувся радіоприймач: я почув голоси, гудки на пристані, сміх на тому березі.

Вечірнє тепле сонце м'яко світило мені в обличчя і розсипалося іскрами на мокрих віях. Я пішов туди, де здіймався плоский пагорб Жовтого мису. Сонце висіло просто над ним.

Я мружився і тому не одразу побачив хлопців.

Вони стояли на вершині пагорба. Шеренгою. З довгими тонкими палицями. Чи то для вудлищ вирізали, чи то для луків — я не розібрав. Здалеку палиці були схожі на списи.

Хлопці махали мені руками і кричали щось. Чи раділи, що я відшукував їх, чи лаяли за відчайдушний вчинок.

А може, і те, й інше.

«Дивіться, я прийшов!» — хотів гукнути я, але побоявся, що зірветься голос. Я просто помахав їм у відповідь і почав підніматися пологим схилом. По сухій глинистій стежинці, теплій від сонця. Вологий запах річки змішувався з гірким і сухим запахом полину. Його запилене листя ласкаво лоскотало мої коліна.

Хлопці чекали на гребені. Вони вже не кричали і не махали списами. Тільки Манярка все ще не опускала піднесену руку. Короткий рукавчик сповз до плеча, і я побачив на Манярчиній руці підківку…