Жанна Слоневська - Дім з вітражем

Тоді справа переставала їх цікавити, заявник сам вибирав проект і скульптора. Час від часу міськрада теж фундувала яку-небудь таблицю, тоді принаймні прізвище автора було відоме. Так з’являлися чергові твори, дивлячись на які, художники хапалися за голови. Або — прямуючи вулицею — відводили від них погляд.

Ми ходили містом — і виявлялося, що таблиці переважно були надто великі, висіли надто низько, порушували закони композиції, а найголовніше — не вписувалися в оточення. Вони прибули з іншої планети, ніж церкви і кам’яниці, наросли на старих будинках, немов пліснява. Тут зі стіни виступали п’ять яйцеподібних голів, щільно вписаних в один овал. Там стирчали бронзові чоботи, об які кожен перехожий міг вгамселитися головою. Деінде витріщало баньки лице ляльки-кретина. Найчастіше ми не знали осіб, яких вони увічнювали, а що ще гірше — навіть і не хотіли знати: українська історія програвала доброму смаку. Та ця навала таблиць мала ще один вагомий аспект: ми дискутували про одну таку таблицю, а наступного дня з’являлися три нові, розмовляли про іншу, а наступного дня вона зникала без сліду, бо злодюжки крали таблиці на брухт.

Микола вважав, що радянські меморіальні таблиці були кращими. Не всі, однак — багато. Ця думка для мене була несподіваною — вона вносила нестерпний сумбур у мислення про світ, свідчила про його надто велику неоднозначність.

— У ті часи місто було сірим, занедбаним, але залишалося собою. Теперішні хірургічні експерименти на тілі міста мають шанс перетворити його на щось цілком інше.

Коли Микола говорив ці слова, які я добре запам’ятала, ми стояли на розі Коперника і Словацького, там, де недавно викарбували фігуру якогось робота у військовій шапці. Коли потім Микола проводжав мене додому вулицею Стефаника, то пояснював відмінності між горельєфом, барельєфом і пласкорельєфом. Коли ми зайшли в мою браму, він почав мене цілувати. Я дивилася тоді на куте кругле віконце над входом, щоби тільки не бачити тріщин на стінах. Я вдавала сама перед собою, ніби їх не існує.

У той період я вигадувала про ці тріщини легенди. Що це павутиння велетенських павуків, яке Люба оминає під час прибирання. Що це декоративні канелюри, про які нам розповідали на заняттях з історії мистецтва. Спотворення, викликані контактними лінзами, яких я ніколи не носила. Перші тріщини на стінах і на стелі Микола задокументував, позичивши в Аби трохи малярського вугілля, поставив біля кожної дату, сфотографував. Сусіди не брали в цьому участі: на верхньому поверсі готувалися виїхати на ПМП до Німеччини, з Любою віднедавна щось поробилося — вона просто перестала прибирати. Здається, вона навернулася у якусь релігію — навіть подзвонила мені, щоби своїм низьким голосом, у якому бринів божевільний трагізм, попросити пробачення «за всю завдану кривду», чим неабияк мене сконфузила. Вона відмовилася від носіння капелюшка, виставивши на світ Божий сиві відростки, і кілька разів запевнила Миколу, піднімаючи палець у напрямку потрісканих стін: «Той час уже близько».

Сходова клітка покрилася білою пилюкою: наші черевики були так само припудрені, як і взуття того загиблого роботяги. Микола запрошував у будинок викладачів і студентів, оббивав пороги міськради, ходив на каву з погано постриженими чоловіками в костюмах не по фігурі. Завдяки його старанням до нас навіть приїхали телевізійники: трохи напідпитку журналістка у сріблястих туфлях на шпильках і її залитий по самі брови оператор з камерою VHS випалили по кілька цигарок перед входом до будинку, після чого ввечері в ефір пішла каша про «львівську Сент-Шапель», «українську сецесію» і про великого бізнесмена та мецената, який «має врятувати шедевр від знищення». Хто цей рятівник, ще тільки треба було довідатися. Ми вислали свої перші в житті імейли до знайомих у Польщі: вони носили добре скроєний одяг, новочасні окуляри і зналися на мистецтві — з ними я пов’язувала найбільші надії.

Я пам’ятаю день на початку серпня, коли у вітражі тріснули перші скельця. Микола фахово пояснив мені, що під впливом натиску ззовні ослаблюються стики свинцевих перетинок, що поля прогинаються і випихають їх. Я дивилася на вітраж і бачила, як він береться хвилями. Я усвідомлювала, що це не благенький бриз, а смертоносний шторм. Нові прогалини з’явилися трохи нижче коренів дуба, сполучаючись із неіснуючим уже багато років царством вогню — Ніщо розширювало себе, як у фільмі «Нескінченна історія». Того дня Микола наповнював мене собою аж надто уважно і вигойдував понад міру ніжно: ми спиралися об підвіконня, відразу за моєю спиною був вітраж. Я була впевнена, що Люба спостерігає за нами крізь вічко.

— Я більше не можу про це думати.

— Думати — наш обов’язок. Якщо не ми, то хто? Якщо не зараз, то коли? Ми останні з могікан. Тільки нам не байдуже, що Львів умирає. Ми не можемо дезертирувати, не можемо зрадити.

Моя остання розмова з Абою так само відбулася в серпні. Після екскурсії за місто з Миколою я виявила, що мені в пупок заліз кліщ. Через два дні пупок розпухнув, мені здавалося, що кліщ стає все більшим, а я — все меншою. Я прийшла в Абину кімнату, сіла на краєчок тапчана. Я хотіла, щоб вона помирилася зі мною, пробачила мені, щоб — як колись — урятувала мене. А вона і не збиралася відмовлятися від свого праведного гніву. Сердито налила мені в пупок соняшникову олію. Роздратовано спробувала витягнути кліща нігтями. З люттю відірвала йому пінцетом голову. Коли ж нарешті добилася свого, лягла на тапчан і мовчки повернулася до мене спиною. Я сиділа поруч, дивилася на Костюшка, який вів селян на повстання, і виловлювала недоліки композиції. Донині я запитую себе: чому я не обійняла її силоміць? Чому не поцілувала? Чому не викричала все, що я відчуваю?

Чоловік, який викупив ділянку, що межувала з нашим будинком, їздив у золотому джипі, але не був ні лисим, ні товстим, а в його очах виблискували хитрі вогники. Ми впіймали його біля входу на будмайданчик. Микола говорив, а я стояла поруч, тримаючи Миколу за руку. Чоловік відповідав ввічливо.

— Будь ласка, не переживайте так, — сказав він. — Я не якийсь там позбавлений смаку «новий рускій», який думає тільки про бабло. Я чув про вітраж і усвідомлюю, що він унікальний. Я вирішив його врятувати. У мене вже всі папери від