Жанна Слоневська - Дім з вітражем

із пачки сигарет, яку я випалила, накреслив на траві коло, в якому я сиділа, дивлячись, як Микола розплющує очі й поволі розправляє кості.

— Як ти це все поєднуєш? — пошепки запитала я. — Скульптуру, лекції, історію Львова?

— До тридцяти років треба інтенсивно вчитися. А потім людина вже тільки перевіряє себе в ділі.

Мій час до тридцяти років уявлявся мені як довгий вузький коридор із безліччю напіввідчинених дверей з обох боків — на щастя, достатньо довгий, щоби тривожний момент «перевірки» надійно ховався десь удалині. Ми рушили в бік трамвайної петлі.

— А що б ти зробив, якби нині у Львові вибухнула польсько-українська війна? — запитала я.

— Я б застрелився, — відповів Микола голосом, наїжаченим суворою правдою, і владним жестом зупинив сімку, яка однаково мала кінцеву зупинку в тому місці, до якого ми якраз дійшли.

Вітраж II

Новий будинок серед старої забудови називали «пломбою», хоча якби ми хотіли точніше дотримуватися стоматологічної термінології, його би треба було назвати радше «протезом». У нас не було сумнівів, що він сюди не пасуватиме, що в товаристві австрійських будівель шляхетного походження він виявиться байстрюком, тому очікування його народження, яке тривало всю весну, літо й частину осені, було цілком позбавлене радості. Почалося з того, що на вузенькій вуличці запанував гамір, то тут, то там проїжджали самоскиди з цементом, а за квапливо встановленим синім парканом раз у раз згинався у поклонах фальшивому божеству довгий жовтий кран.

Тієї весни Микола отримав термінове замовлення, і ми бачилися мигцем: удень — кава-еспресо в похмурих забігайлівках, що гордо називали себе «кафе», вночі — трава Стрийського парку: погано освітленого, погано прибраного, тихого; ця трава пахла бузком. Ми уникали підходити до мого дому через Абу та її обурені погляди, що концентрували всю її огиду і несприйняття нашого зв’язку. Ми також трималися віддалік Миколиної майстерні, бо він вирішив, що нова скульптура має стати для мене сюрпризом, відтак я побачу її тільки в променях цілковитої готовності.

Я погано переносила сидіння вдома ще й тому, що Аба почала гірше себе почувати. Ліки, які протягом останніх десятиліть давали їй полегшення, тепер перестали діяти, а нових не винайшли. Її боліли всі суглоби, а найбільше — маленькі кісточки, коліна і пальці. Доволі часто крізь прочинені двері я чула, як вона, лежачи на тапчані, тихо стогне від болю. Вона їздила на консультації до знайомих лікарів, але поверталася нерозраджена: ніхто не знав, що їй робити. У повітрі висіла безпорадність: я не могла зрозуміти, як мені зупинити її хворобу, що з кожним днем посилювалась, а вона не могла припинити мій роман, який, на її переконання, руйнував моє життя. Натомість я була впевнена, що те, що з нею відбувається, — також і моя вина.

Вуличка вібрувала і вдень, і вночі. Здригалася бруківка під колесами будівельної техніки, сигналили знервовані водії, які не мали як проїхати, резонували шибки в навколишніх будинках. Працювали бетономішалки, вібротрамбовки і віброкотки. Двигтіли відбійні молотки. Тряслися компресори. З грюкотом падали бетонні плити. У повітрі висіли хмари куряви. За зачиненим вікном сусіднього будинку металася літня жінка з криво приліпленим на чоло пожовклим компресом. Робітники, які викликали всі ці вібрації, не любили своєї роботи. Вони були вбогі, старі та ще й далеко від дому. Пізніше, коли стіни протеза-байстрюка почали виростати з землі та пнутися вгору, вони піднімалися на риштування без жодної страховки. Одного липневого ранку один із них упав і загинув. Він лежав на землі довго — всі бажаючі встигли роздивитися силует додаткової голови, що його поруч із розбитою утворила кривава калюжа, і сильно понищені чоботи з вкрапленнями чогось схожого на білу шкільну крейду. Для малесенької вулички це будівництво виявилося великим землетрусом.

Коли я питала Абу про самопочуття, вона ощасливлювала мене сухим звітом. Тепер вона завжди говорила до мене тільки в такий спосіб, і це мало означати, що вона на мене гнівається. Те, що вона позбавила мене любові, розривало мої нутрощі на шматки, та я знала, що заслуговую на це. Я почала говорити до неї холодно і по-хамськи, за кожної нагоди намагалася висміяти й образити її. Ми уникали будь-якої, навіть найневиннішої згадки про Миколу, хоча саме він визначав ритм життя кожної з нас. Того літа я дуже пізно поверталася додому, а вона ніколи не лягала спати, доки я не повернуся, чим доводила мене до шаленства. Прохання, крики, скандали нічого не дали — вона завжди чекала, поки не дочекається. Сиділа перед телевізором. Змовляла вервичку в колишній Прабабчиній кімнаті. Дрімала на дивані в середній кімнаті. Чаїлася між квітів на балконі. Коли я врешті-решт прокрадалася у квартиру — волога від поцілунків, наелектризована дотиками, розпалена оргазмами — вона мовчки кидала на мене похмурий погляд і врешті-решт ішла до себе, після чого жодна з нас однаково не могла заснути. Я пам’ятаю одну з найжаркіших ночей того липня. Ми довго поверталися з Миколою з іншого кінця міста, а потім так само довго стояли під моїм балконом. Було вже так пізно, що ось-ось мало стати рано, у жодному вікні не світилося, ми сховалися на моїй вуличці, ніби у величезній банці з-під кока-коли, зі стінок якої злизували рештки нудотного солодощу, простір всередині бляшанки весь аж стугонів від наших рухів, ми напівроздягнені доходили стоячи, а стара дерев’яна брама скавкотіла в такт нашого ритму. І тут я помітила, що вона дивиться на нас із балкона. Її голова, оточена роєм бігуді, виставала з-поміж вазонків, а блискучі скельця окулярів були спрямовані на нас. Ми стояли точнісінько під єдиним на всій вулиці ліхтарем, який світився. Я відчула сором і лють, і відтоді перестала з нею говорити.

У той період Микола проводив зі мною додаткові заняття з барельєфа, ми займалися меморіальними таблицями, які повигулькували в центрі як гриби після дощу або наче мухомори після Чорнобиля. Валерій Бортяков із Польського театру вигадав назву «різьблення у господарському милі», яка прижилася в середовищі. Коли хтось намагався відстежити походження тієї чи іншої таблиці, все виявлялося просто: кожен, хто мав гроші та бажання, міг піти в міську раду й отримати папери. Якщо постать, яку хотіли увічнити, була політично коректною, чиновники давали дозвіл.