Микола Іванович Головін - Дисертаційний прорахунок

— Ігоре Всеволодовичу, це розробка ідеї чи тема, над якою ви вже працюєте і маєте готові результати? — спитав Шахматов, коли Защук, оцінюючи роботу машини в лабораторії, затнувся.

— Я вже казав: ми з Ангеліною працюємо. Але ця ідея…

Защук замислився: який же вузол моделі може здійснити контакт з мозком? Лазерна система відображення забезпечує контакт термінала з сітківкою, а через неї… Ну, звичайно! Ми сприймаємо зображення за рахунок проектування на сітківку відбитого від об’єкта світла. Але ж є і зворотний ефект: збудження пігменту сітківки під впливом образу, що виникає в думках. Отже, лазерний пучок якимось чином зчитує цю інформацію? Інформацію мозку! Однак… Який тоді “приймач” забезпечує розшифрування інформації мислення?..

— Ігор Всеволодович ще задовго до нашої спільної роботи над темою вивчав цю проблему, — підтримала Защука Ангеліна. — Взяти хоча б його реалізацію регістра зображення.

— Цікаво. Хоч це вже і з галузі фантастики. Але чи не змогли б ви, Ігоре Всеволодовичу, підготувати невеличке дослідження? — сусід Защука дістав блокнот і ручку й приготувався записати його телефон та адресу. — Наше видавництво охоче надрукує книгу про сенсорний контакт з мозком.

— Справді, я й сам би дорого дав за таку інформацію, — засміявся Защук і замовк, бо зрозумів, що його повідомлення викликало надто бурхливий інтерес у одних і скептичні посмішки в інших.

Тим часом може бути, що цей феномен — мильна булька. Ось повернеться він, Защук, у лабораторію, ввімкне машину і… впевниться, що вона таких функцій не має. Він просто залетів у сферу фантастики.

Мова зайшла про інше, а Защук знічено мовчав. Тепер він і сам почав сумніватися в тому, у чому був глибоко впевнений. Його враз нестримно потягло в лабораторію. Захотілося ще раз переконатися, що можливості його машини — реальність, а не фантазія мозку.

Він вибрав хвилину і, ні з ким не попрощавшись, непомітно пішов собі. Добувся до місця вже опівночі. Набрав код, відчинив двері. Поспішно проминув коридор, увімкнув світло. Повернув ключ і стривожено зиркнув на стіл — машина стояла на місці. Защук з полегкістю зітхнув. Тільки тепер зрозумів, що його весь час поймав страх: чи не трапилося чого з нею?

Роздягнувшись, Защук дістав кавоварку і заходився готувати каву. Робив це навмисне повільно, щоб остаточно заспокоїтися. Але його погляд раз у раз звертався до пристрою. Модель немов зачаровувала. Що скаже вона зараз? І чи скаже? А якщо ефект не повториться? Машина запрацювала зразу, як тільки він увів фразу: “Ти хто?”

— Людина, — відповіла “Лолла”, чітко вимовляючи слово, яке довго бриніло у вухах. — Та не натискуйте ви клавішів! Заощаджуйте час. Я вас добре розумію і відчуваю.

— Може, ти щось про себе знаєш? — заговорив тепер Защук.

І відразу ж побачив поруч із зображенням Лолли набір якихось символів, цифр, окремих фраз, в яких він не виявив ні логічного змісту, ні зв’язку. Сама ж вона мовчала.

“А чи не працюють у такому ж режимі й інші зразки?” — подумав Защук і кинувся до картонних ящиків, у яких було ще чотири моделі. Він гарячково розпаковував їх, умикав, пробував знайти той же феномен, але жодна з них не озивалась. У сенсорний контакт з мозком людини вступала тільки одна модель, та, що стояла на столі. В її роботі виникла ще одна загадка для Защука. Він несподівано збагнув, що сенсорний контакт машинної логіки відбувається з одного боку з його мозком, який передає інформацію. Це він передбачав. Але хто ж тоді обробляє її? Цей термінал? Дурниця. Напевне, є зв’язок з якимось інтелектуальним комп’ютером. Он як жваво “Лолла” відповідає на запитання! Тоді де ж цей комп’ютер? Втім, хіба мало їх навколо — на заводах, в установах, в системах колективного користування. Який же серед них — інтелектуальний? Адже тільки такий здатен розшифрувати думки…

— Як ти ставишся до Ангеліни? — звернувся Защук до машини.

Таке завдання не зміг би розв’язати жоден інтелектуальний комп’ютер, якщо у нього немає інформації.

— Чарівна жінка. Однак вона вимагатиме стільки уваги і сил, що у вас навряд чи вистачить їх. Звичайно, для вас Ангеліна — допінг. Але від допінгу передчасно вмирають, не дійшовши до фінішу! Ви ж, напевне, не хочете такого кінця? — “Лолла” вільно і легко вимовляла довгі фрази.

— Звідки ти знаєш Ангеліну?

— Чому я не можу знати того, що знаєте ви, докторе? — відповіла “Лолла”. — Я ж розумію ваші думки. Дозвольте ж мені робити й висновки!

— Ти все можеш? Відгадувати думки, таємниці природи, творити, робити за мене звіти?

— Можу. Хочеш, відгадаю твоє найпотаємніше бажання?

— “Твоє!” — посміхнувся Защук. — Щойно ти говорила “ви”. Це вже фамільярність.

— Ні. Тільки дружній тон.

— Кажеш, можеш відгадувати бажання? Бід розгадування таємниць природи не відмовлюсь, а людські, інтимні секрети мені не потрібні. Якщо вже ти така розумна, спробуй підготувати матеріал иро гіпотезу сенсорного контакту машини з людським мозком, — жартома запропонував Защук, згадавши прохання молодого журналіста, з яким познайомився в Ангелінй на вечорі. — Оскільки ти вже контактуєш з мозком, чому б тобі не викласти все на папері? Напиши мені книжку.

— Сенсорний контакт… Машина і людський мозок… Двісті — триста сторінок. Які розділи?

Защук почав вводити первинну інформацію, на ходу придумуючи назви розділів. А коли закінчив, за хвилину-другу побачив інформацію: “Закласти папір для автоматичного друкування”.

Він одразу ж дістав величезний стос паперу і спішно вставив його у відсік подачі: