Крістоф Рансмайр - Останній світ

Було в Лікаоновому домі й дещо нове, і воно привертало увагу: цілі гірлянди прапорців; ті гірлянди Котта понапинав навкіс через линварню, а також у веранді. Це були нанизані на конопляні шворки клаптики, які він повивільняв із трахілських кам'яних монументів і приніс до залізного міста. Мов оті незліченні гасла та заклики на столичних вулицях та на дошках для об'яв, що нагадували римським громадянам про їхні численні обов'язки, так у линваревому будинку погойдувалися тепер на вздовж і впоперек напнутих шворках пообписувані й вицвілі прапорці з Трахіли.

Згодом Котта спробував дати цим клаптикам лад. Тепер на кожній шворці вони були якось пов'язані між собою, кожна шворка мала свою назву: «Арахна», «Чайки», «Єдваб»… Але куди нанизати численні назви рослин та камінців? На шворку «Ехо»? Чи на ту, що дістала ім'я скам'янілого епілептика? Гра, в яку Котта почав грати знічев'я, аби перебрати клунок ганчір'я, іноді тримала його в напрузі цілими днями.

Арахна про це нічого не знала. Коли він приніс їй клаптик з її ім'ям, вона тільки сплеснула в долоні й показала на мигах щось незрозуміле.

А Фіней, перше ніж повернути Котті такий самий клаптик зі своїм ім'ям, засміявся й витер тим клаптиком шинквас.

Терей ледве-ледве прочитав своє ім'я, тоді мовчки стенув плечима й знову схилився над діжкою з тузлуком.

Тільки Феме щось пригадала. В тузі за сином вона стала дуже балакуча, їй увесь час потрібно було, щоб її хтось слухав. Навіть обвішаним амулетами втікачам із гір, які збиралися біля полиць та перед осяяною мерехтливим світлом свічок Баттовою статуєю й, нічого не розуміючи, витріщалися на крамарку, вона все розповідала й розповідала про своє горе і платила слухачам за їхнє терпіння чаркою гіркої та жувальним тютюном.

А пригадала Феме ось що: такі клаптики, як оці, Назонів слуга Піфагор збирав у томських будинках, приходячи на узбережжя, — фартухи, подертий одяг, речі, з яких повиростали діти; потім, у горах, він ставив якісь дивні кам'яні баби і обертав їх на такі собі дороговкази.

Одного холодного грозового літа, розповідала крамарка, Піфагор зійшов на берег з «Арго» — і то ще задовго до Назонового приїзду в Томи. Винахідник, учений, що втік від якогось деспота на своїй батьківщині в Греції. Ту батьківщину він називав Самосом і мріяв про часи, коли на острові не стане не тільки деспота, а й будь-якого панування людини над людиною і всі заживуть у злагоді. Однак листи й газети, що доходили до нього в ті роки, зводили всі його мрії нанівець.

Років десять чи й більше грек жив у кам'яному будиночку на березі глибоко врізаної в суходіл бухти на південь від Томів — у тимчасовому пристановищі для рибалок, які завертали туди пересидіти, коли негода заставала їх дорогою додому. Дуже довго, крім тих рибалок, самітник більш ні з ким не спілкувався. Часом рибалки брали його з собою до залізного міста, і люди приймали Піфагора радо, бо він, немов посланець удачі, завжди з'являвся лише після щасливо пережитої бурі. Так у Томах народився звичай підносити йому подарунки. Після таких відвідин Піфагор, важко хекаючи під важкою ношею, повертався гірською стежкою до своєї самотності, сідав серед викинутих морем трісок та водоростей і писав на піску слова та знаки, а хвилі змивали їх і примушували писати все спочатку, по-іншому, знов і знов.

У кроні сосни, єдиного дерева в своїй бухті, Піфагор почепив три Еолові арфи й, наслухаючи гармонію їхніх звуків, які то наростали, то стихали, визначав, коли слід чекати шторму, а з ним і гостей із моря. У ті довгі роки тиші й самотності Піфагор почав розмовляти сам із собою і зрештою став забалакуватись. Перед Тереєвою різницею він виголошував довгі промови про те, як ганебно жерти м'ясо, аж поки одного разу Терей висипав з вікна йому на голову відро овечих тельбухів.

Піфагор запевняв, нібито в очах корів та свиней уміє розгледіти погляди зниклих, перевтілених людей — так само, як у вилуплених баньках п'яного ливаря вже вбачає насторожений погляд хижака; грек стверджував, що в міру того, як перекочовувала його власна душа, вона жила в тілах ороговілих ящірок та офіцерів, і звільнили її з тих нікчемних подобин пострілами. Він казав, нібито бачив, як міста Троя й Карфаген виростали з каміння і знов розсипались на порох. І коли одного бляклого дня на початку літа в гавані залізного міста з'явилася «Трівія» і з неї на очах у роззяв зійшов отой вигнанець, Овідій Назон, Піфагора в місті вже давно мали за причинного. Під наглядом двох солдатів із прикордонної охорони Назон ступив на берег, підписав у портовій управі стос перекладених синьою копіркою формулярів і, коли через кілька годин шхуна відпливла від причалу й під свіжим вітром невдовзі зникла з очей, він так і сидів мовчки зі своїми речами на пристані.

Побачивши цього пригніченого, охопленого розпачем вигнанця, Піфагор згадав про власний біль, власну долю і того дня на свій берег уже не повернувся. Без угаву щось розповідаючи, він допоміг римлянинові влаштуватись у порожньому будинку, який тому відвели на збезлюднілій вуличці, лишився з ним на кілька днів, а тоді на цілі тижні, місяці й кінець кінцем, коли вороже наставлені Томи примусили Назона вибратись до глухої Трахіли, Піфагор вирушив за поетом до того останнього притулку. Зрештою залізне місто збагнуло, що й римлянин, і його слуга, ні в чому не винні, та повертатися до будинку на узбережжі ні той, ні той уже не схотіли. В Трахілі було безпечніше.

У Назонових розповідях Піфагор ніби віднаходив свої власні думки й почування, гадав, що в цьому збігові нарешті відкрив гармонію, яку варто підтримувати й передавати далі. Одне слово, він кинув черкати на піску й почав залишати написи повсюди, де тільки бував. Спершу дряпав цвяхами та складаним ножиком тільки на столах у винаревому погрібку, згодом став шкрябати черепкамм на стінах