Крістоф Рансмайр - Останній світ

— Ох, Батт… — Феме зітхнула і, як завжди, коли згадувала про сина, втерла на очах сльози. Батт, мовляв, як бігав гуляти на всипані рінню схили, то часом теж приносив додому такі самі клаптики, як оце в Котти, хоч вона й забороняла синові заходити так далеко — через його падучу — й щоразу карала: ставила навколішки на поліняку.

А те, що на цій пілочці, яку Котта щойно поклав перед нею на прилавок і розгладив долонями, стоїть її ім'я, нічого, мовляв, не означає. Піфагор, бачте, у своєму схилянні перед поетом зайшов надто далеко і почав записувати все, що Назон казав, — кожнісіньке слово, кожнісіньке згадане ім'я. А до Трахіли він утік від мешканців залізного міста, які вже почали були протестувати проти отих написів на їхніх будинках та кам'яних огорожах, вдаючись до відер з водою, собак та камінців. У Трахілі грек цілком віддався своєму захопленню й кожному Назоновому слову ставив пам'ятник. Десятки кам'яних монументів тяглись аж туди, де обвалювались льодовики, здіймалися бескиди та нависали скелі, — на знак того, що він, Піфагор Самоський, із своїми думками та поглядами тепер уже не сам на світі.

Настав уже й грудень, а сніг у Томах так жодного разу й не випав. М'який вітер, що вряди-годи переходив в ураган, раз у раз розганяв навіть найбільші скупчення дощових хмар, а тоді знов навішував над морем нову нерозривну пелену хмар. Та між цими оновленнями сірого, мов залізо, неба іноді робилося так ясно й тепло, що люди виносили на кам'яні огорожі провітрювати подушки та ковдри, рибалки викладали рядком на пристані й конопатили свої перекинуті догори днищами човни, іноді навіть спускали їх на воду, випливали на веслах у бухту, а тоді, налякані новою стіною хмар, утікали до гавані. На узбережжі все ще буяла зелень.

Котта ждав. Гуркіт у горах то замовкав, то знов наростав, а з високогірних ізворів усе йшли і йшли втікачі й розповідали про загиблих людей, знищені отари та присипані камінням хатини. Все це доводило, що поспішати знов до Трахіли — безглуздий ризик. Отож тепер майже не було дня, щоб Котта не заходив на кілька годин до крамниці Феме; він брав склянку чаю, сідав на ослінчику біля Баттової статуї, гортав пожовклі, всі в плямах від вогкості журнали, що їх привезла останнього разу «Трівія», часом допомагав крамарці перекочувати бочки, складати ящики, бо Феме розмовляла з ним так довірливо й уважно, ніби він ніколи й не був тут чужаком. І Котта приходив сюди знов і знов.

Обслуговуючи вбогих своїх покупців із гір, пильно оглядаючи вовну, опали та вже припсовані смушки, що їх утікачі приносили на обмін, Феме ремствувала на власне й чуже горе, лаялась через життєві негаразди і, на підтвердження справедливості своїх нарікань, щоразу згадувала все нових і нових мешканців залізного міста, розповідала про їхні складні долі. Котта мовчки сидів собі на ослінчику, ні про що не перепитував, але часом на обличчі в нього проступав такий самий дурний вираз, із яким крамарчині теревені колись слухав її син. Мешканці узбережжя ненавиділи горян, здавалося, не стільки через їхню нужду чи грубі, незвичні манери, скільки через те, що в злиднях цих обшарпаних, безпритульних людей впізнавали власне минуле.

З сумних крамарчиннх оповідей Котта помалу довідувався не лише про те, що доля слуги-грека була схожа на долю його господаря-римлянина, а й про те, що тут долі всіх людей схожі між собою принаймні в одному: всяк, хто знаходив прихисток у руїні, печері чи ветхому кам'яному будинку залізного міста, колись і сам прибув сюди з чужини, хтозна й звідки. Крім кількох обідраних, патлатих дітлахів, у Томах, здавалося, немає жодної людини, яка жила б тут від народження, а не занесена на узбережжя вітрами втечі або заслання.

З балаканини Феме залізне місто поставало всього лише здичавілим закутнем, таким собі пересильним табором, до якого людина потрапляє внаслідок нещасливого збігу обставин та вироку долі й живе серед руїн, ніби в штрафній колонії, поки час чи випадок нарешті визволить її з цієї глушнини або вона просто безслідно зникне, як зникли Ехо, Лікаон і ще багато інших людей, що колись з'явились тут, певний час тулилися серед цього каміння, а тоді знову згинули з очей.

Ткаля Арахна, наприклад, прибилася на узбережжя Томів із судном грека-фарбаря, що шукав серед рифів червоних рогачів — непримітних на вигляд колючих мушель, зі слизу яких добував «імператорську фарбу» — чудовий густий пурпур, за який в італійських портових містах вагу за вагу вимінював сапфіри. Але перед самою бухтою балюстрад фарбареве судно потрапило в шторм, наскочило на риф і пішло на дно, а глухоніма ткаля вчепилася за корковий буй, і її викинуло на берег. Із п'ятьох чи шістьох урятованих, що вибралися після тієї катастрофи на берег, тільки Арахна залишилася жити в залізному місті…

Або взяти Терея. Якщо вірити Феме, то різник зі своєю Прокною втік із високогірної долини від снігових лавин, спричинених раптовою відлигою, як ото чабани та хлібороби втікають від селевих потоків. Кілька місяців Терей марно чекав у томських печерах судна на Візантію, а тоді почав заробляти на життя різництвом. Він спроваджував худобу на той світ та розчиняв туші так спритно, що люди помалу стали перекладати на нього всю різницьку роботу в місті. Терей забув про Візантію, дав лад одній із руїн — і зостався в ній жити…

Або Фіней. Феме пишалася тим, що за багато років після його приїзду до Томів вона ще жодного разу з ним не привіталась, і називала винаря шахраєм, якого обминають навіть ґедзі. Одного року він приїхав у серпні разом із Кипарисом як його напарник — горілчаний торговець, що набирав повен рот спирту й видихав язики полум'я, вмів грати на кларнеті й показував цілий кошик змій, якими обвивав собі шию та прикрашені татуюванням руки. Коли після третьої вистави один забобонний свинопас, бажаючи звільнити Томи від тих лиховісних плазунів, підпалив Фінеїв намет і