Марек Краєвський - Еринії

Гавалюк дивився на Попельського широко відкритими від подиву очима.

― Колись я пообіцяв, що спіймаю тебе й посаджу до «Бриґідок», ― повільно мовив комісар. ― Я дотримав слова. Гадаєш, зараз не дотримаю? Пакуй лахи, Едзіку!

Сягнув по слухавку. Проказавши щось до неї, надягнув капелюха, а пачку з-під цигарок заховав до кишені. При цьому він мовчки вдивлявся в Гавалюка. Якщо допоможеш мені, злодію, подумки говорив комісар, то моїм останнім проханням до «золотої рибки» буде не «Убий Ірода», а «Витягни із цюпи Едзіка».

А Ірода я однаково вб’ю, навіть без Моше Кічалеса, подумав він, простягаючи руку начальникові П’ясецькому, який саме увійшов до своєї канцелярії.

На місто лягав задушливий грозовий вечір. Попельський сидів у своєму робочому кабінеті й гортав «Оди» Горація. Не читав, а уважно переглядав їх у пошуках ситуації, де прикметник та іменник розподілялися б між різними строфами. Такий прийом дехто з філологів уважав надзвичайно вишуканим, але Попельський, який ненавидів поезію Горація, називав його поетичним безсиллям.

Це філологічне заняття було цікавою головоломкою й успішно допомогало долати нудьгу, яка огорнула комісара під час очікування важливого телефонного дзвінка.

За номером, записаним на пачці «Єгипетських», він подзвонив негайно, щойно вийшов із «Бриґідок». Хтось підняв слухавку, і Попельський почув брязкіт пляшок, піднесені голоси й хрипкий бас, що втишував увесь цей шарварок. Попельський вимовив лише два слова, які Гавалюк записав біля номера: «Мордатий, глиста». ― «Дай свій номер телефону, хтось подзвонить», ― захрипів голос у слухавці. Попельський зробив, як йому наказано й почув довгий сигнал перерваного зв’язку. Ще раз зателефонував на комутатор і довідався, що номер, за яким він дзвонив, належить майстрові в оцтовому розливному цеху на вулиці Локетка. Занотував прізвище цього майстра, про всяк випадок, бо не мав наміру його допитувати. Навіщо? Йому лише треба було добратися до злодія, який украв документи для Ірода, а не вистежувати львівських кишенькових злодіїв, чий гаданий ватажок, можливо, працював на оцтовій фабриці. Попельському була потрібна лише одна-єдина телефонна розмова.

Саме зараз, вистежуючи дрібні й не дуже помилки Горація, Попельський напружено чекав, доки озветься телефон.

Це трапилося відразу після восьмої вечора. Комісар радісно дивився на слухавку, яка підстрибувала на важелях, і зовсім не квапився її піднімати. Узяв трубку після сьомого дзвоника.

― Алло, ― повільно проказав він. ― Попельський біля телефону.

― Я вже не витримую із цією дитиною! ― Почувся голос Рити з істеричними нотками. ― Уже не витримую! Ви розумієте, татку?!

Комісар знав, що мусить якомога швидше закінчити цю розмову, бо таємничий Мордатий саме міг телефонувати. Попельський побоювався, щоб сигнал «зайнято» не знеохотив його.

― Донечко, ― мовив він лагідно. ― Я сьогодні до тебе зайду. І тоді поговоримо. Розповіси, що трапилося. А зараз пробач. Я чекаю на важливий дзвінок.

Поклав трубку й гучно захряснув Горацієві «Оди». Телефон задзеленчав удруге. Цього разу Попельський підняв слухавку після третього сигналу.

― Я не сидітиму довше із цією дитиною вдома, ви розумієте, тату? ― Рита роздратовано сичала в трубку. ― Єжик аж кипить енергією, він повинен вибігатися. Завтра піду з ним на дитячий майданчик або до парку, подобається вам це чи ні!

― Поживи декілька днів на Крашевського, ― спокійно порадив комісар. ― Ганна й Леокадія допоможуть тобі з дитиною..

― Ви що, жартуєте? ― Сичання набуло запитальної інтонації. ― Я аж ніяк не бажаю знову мешкати з тіткою. Досить, що прожила з нею вісімнадцять років! Це аж занадто!

Цього разу Рита першою кинула трубку. Попельський подумав, що доньчині висновки позбавлені логіки, бо ж невдовзі вони й так мешкатимуть усі разом на Понінського. Окрім того її поведінка була йому незрозуміла, бо ж останнім часом Леокадія ставилася до Рити дуже ніжно. Комісар вирішив, що Ритина здатність логічно мислити надзвичайно постраждала. Витягнув цигарку з портсигара й постукав нею об стіл. Тоді закурив, сплів долоні на потилиці й потягнувся на стільці. Доньчин дзвінок, попри все, дуже його занепокоїв. Рита, яка була з дитинства неслухняною, після народження Єжика аж ніяк не стала більше зважати на батьківські накази та заборони. Вона була нетерпляча й свавільна, а його перестороги й поради пояснювала надмірною суворістю підозріливого поліцейського, упертого пса-нишпорки, котрий усюди винюхує злочини й змову. Звісно, Попельський був недовірливим слідчим, але водночас і поблажливим батьком. Він знав, що після третього дзвоника, який пролунає за хвилину, зможе дозволити Риті вийти з дому й піти з Єжиком на дитячий майданчик. Зрештою, її охороняв таємничий опікун, посланець Моше Кічалеса.

Коли телефон задзеленчав того вечора втретє, Попельський підняв слухавку після першого дзвінка.

― Я дозволяю тобі вийти з дому, ― сказав він. ― Можеш завтра піти погуляти.

― Та файно дєкую, шо дозволили-сьте мині шпацір-ґанґ[57], ― почув він тихий голос, котрий відразу замовк.