Володимир Кільченський - Присмак волі

І так до вечора. У кого був обношений одяг, отримали нові каптани, і хлопці, які не звикли бути такими причепуреними, весь час кепкували один з одного.

— Дивись, Павле, щоб тебе татари не сплутали з драгуном і не накинули зашморг на шию, — сміявся Андрій з гордовитого Павла, що тепер і справді став більше схожим на поляка, аніж на низового козака.

Своєю чергою Павло, сміючись, говорив Андрієві:

— Ти ж дивись, друже, щоб не затіяв бійку з татарами, бо в тебе на них добрячий зуб мається...

Хлопців устигли добре вишколити, тож у день урочистостей усі виглядали просто чудово. Козаків вишикували колоною, і, коли сонце підсвітило краєчок неба, вони вже були на конях. Чим ближче до міста, тим частіше зустрічалися гурти козаків та кінних татар, котрі також були гарно одягнені. Знамена їхніх загонів, чамбулів святково маяли, сильне враження справляли гарний вишкіл та святковий одяг, а особливо гостроверхі шапки.

Поскидали із себе вивернуті жупани, мабуть, через те, що понабирали багато в поляків. То тут то там чулися жарти козаків, які відчувати певну незручність від того, що доводиться йти поруч із недавніми ворогами.

Коли гурти зближатися, крайні татарські вершники також щось викрикувати на адресу козаків і весело реготали. Так, пересміюючись, і дісталися до околиць Білої Церкви, а коли побачили попереду гарне місто, що розкинулося перед ними у всій своїй красі, всі примовкли.

Сотенний зупинив колону і вкотре проскакав перед ними, придивляючись до кожного, потім весело крикнув:

— Козаки! Не зганьбіть Низове військо, покажіть, що не тільки добре рубаєтесь, а ще й марширувати вмієте. Не підведемо нашого гетьмана Богдана Хмельницького! Нехай усі подивляться на славних запорожців. Слава Богдану!

Декілька тисяч козацьких горлянок так бадьоро рявкнули: «Слава!», що в усій окрузі сотні птахів піднялися в повітря і закружляли над козацькою кіннотою, ніби раділи козакам. З іншого боку поля через деякий час заволати ординські кіннотники, але нашим козакам мало було радощів від їхнього бойового кличу. Андрій бачив, як багато козаків сплюнули на землю і перехрестилися, мов почули бісівські голоси.

Урешті-решт усі призвичаїлись і багатьом хотілося побачити гетьмана та показати себе бравими козаками, що таки добряче пом’яли ляхів. І кожен відчував у цьому свою заслугу.

Першим до міста вирушив чамбул Іслам-Гірея, але це вже нікого не турбувало, і козаки веселилися, відчуваючи значимість події та участі у ній кожного. Вишикувалися десятками та стали входити у Білу Церкву. Попереду Андрій бачив козацькі хоругви, що яскраво майоріли у світлі гарної літньої днини попереду кожної сотні. Списи над колонами виступали грізно та густо, здалеку здавалися маревом, що покривало українське військо, яке рівними рядами входило на огляд тамтешнього люду.

День був чудовий, і коли Андрієва сотня увійшла в місто, з огорож, із вікон, звідки можна було виглядати, люди радо вітали визволителів від польського гноблення. Дівчата і молоді жіночки задумливо та привітно махали хустинками, а дітвора бігла вздовж сотень, і всі хотіли стати поряд із верховим, що тримав свою хоругву, а коли наблизились до майдану, де на підвищенні стояло декілька десятків яскраво одягнених верховних, дітлахів наче вітром здуло.

Василь Рівний чи то від хвилювання, чи то помітивши, що хтось «зламав» стрій, заволав до своїх:

— Тримайтеся рівно, списи держіть прямо, бісові діти!..

Усі відчули велич цієї митті, і коли пролунав вигук «Слава Богдану!», козаки так рявкнули тричі у відповідь, що серед тих, хто оглядав парад, Андрій побачив усміхнені обличчя козацьких ватажків і криві посмішки ханських беїв. Намагаючись тримати відстань до переднього вершника, Андрій усе ж таки хотів побачити легендарного Богдана Хмеля і таки розпізнав його серед гурту розкішно одягнених козаків. «Ото і є Богдан!» — подумав Андрій, уздрівши величавого вершника на білому коні. З правого і лівого боків стояли двоє дужих козаків, одягнених у шиті золотом каптани та гарні смушкові шапки з червоними башликами. На голові Богдана була гарна шапка, обшита десь до середини хутром, а посередині на ній виднівся яскравий червоний камінь. Від нього доверху піднімалися три білосніжні лебедині пір’їни, що підкреслювати велич володаря цього убору. Легкий, бордового кольору плащ, накинутий на його плечі, був застібнутий великою діадемою побіля шиї і додавав могутності та впевненості. Під плащем виднівся яскраво-синій жупан з густими золотавими петлями, що доходили до широкого червоного пояса.

У правій руці Богдан тримав чималу гарно оздоблену булаву і підіймав її, вітаючи славну козацьку сотню, а легенький вітерець тормошив опушку плаща та біле пір’я на величавій шапці.

«Добрий у нас гетьман: і гарний, і вуса козацькі, а погляд як у орла, за такого можна і у вогонь, і у воду», — радів Андрій, віддаляючись від гетьманського почту, а в голові закарбувався образ гетьмана, який пронесе через усе своє життя. Андрій ковзнув поглядом по татарських беях, які зневажливо дивились на їхню сотню, і також вгадав серед них Іслам-Гірея, який всією своєю статурою виділявся серед інших, величаво сидячи на білому коні з оздобленою збруєю, можливо, із чистого золота.

Далі дорога виходила з міста, і козаки, перебуваючи під великим враженням від баченого, вже виїжджали у південному напрямку, до лісостепу. За околицею міста знову побачили довжелезну колону татар, що повернула західніше, туди, де був їхній стан. За короткий час всі були вже у своєму таборі, де їх чекав гарячий обід, а охочих — кварта горілки. Сьогодні був святковий день — навіть для тих, хто відпочивав ці дні, поки інші готувалися до параду.

Після обіду Андрій з Павлом, який вже встиг прикипіти до Андрія, стали готувати вогнепальну зброю та заряди до ладівниць. Ближче до вечора Андрій, взявши свого Орлика за повід, відвів його подалі в степ і там заглибився у свої мрії...