Максим Анатолійович Бутченко - Куркуль

— Не переживай, жіночко. Усе вже позаду, — із надією сказав він. І тут раптом присів поруч, поклав голову на коліна дружині. Федот відразу відчув цей сильний жіночий аромат — дух дому, чогось смачного і вплетений у нього запах жіночого тіла. Влаштувавшись на колінах у дружини, він раптом заспокоївся. Йому так хотілося відсторонитися від цієї земної суєти, знайти в чомусь умиротворення, і ось він відчув його тут!

Сашка дивилася на голову чоловіка й не могла зрозуміти: Федот це? Усе воював, бився з кимось. Відстоював, наполягав. Але ось щоб так — опуститися, влягтися й мирно лежати? Уже не розуміла, що більше її здивувало в нинішньому дні: кров на одязі чоловіка або його ніжність? Тут підійшли дівчатка. Старша, Ліда, дивлячись на не бачену досі картину, сіла поруч із матір’ю на лавці, а молодшенька, Зоя, опустилася на підлогу ближче до батька. Четверо з’єдналися, якимось несподіваним побитом раптом приліпилися одне до одного. Єдине, що було в них на світі, — це вони самі. Федот не хотів вставати. Тіло і душа розслабилися, немов знайшли те, що так довго й страдницьки досі шукали. Йому стало добре. Сашка крадькома витерла сльозу. Діти мовчали. Це тривало хвилину. Маленька, крихітна хвилина в родині Шевченків. Напевно, в інших не було й такого — найменшої миті возз’єднання. Люди бігають, пхаються, але завжди нарізно. А зараз — усі вони, як виявилося, усередині чогось цілого і єдиного.

Тут у двері забарабанили. А через десять секунд на порозі виникла шинель червоноармійця, і позаду нього стали з’являтися інші: шкіряні куртки, мишачі міські пальта, сільські бідні діряві куфайки. І ось вони натовпом увалилися прямо до хати. Але вся ця юрба в одну секунду раптом розступилася й крізь прохід, що утворився, пройшло сіре пальто з темними засохлими кривавими цятками на комірі — Іван Єгорич Горовий.

Федот схопився.

— Як ви смієте?! Що таке! Як ви смієте сюди вриватися? — заволав він.

Дівчатка зіщулилися. Сашка схопилася, боячись, аби чогось не накоїв її чоловік, стала в оборонну позу. Шевченко ще дужче закричав, але заступник голови виконкому з ідеологічної роботи не поворухнувся. Жоден м’яз не сіпнувся на його сухому, худому обличчі. Глибоко посаджені очі зі злістю свердлили Федота, ніби хотіли пропалити в ньому дірку. Маска презирства застигла, не змінюючись.

— Вам, товаришу Шевченко, не варто так єрепенитися. Ми влада, і прийшли сюди по законному праву сильного. Бо тільки сильний може створити справедливість, — спокійно сказав Горовий.

— Справедливість?! — задихнувся Федот. — Яка справедливість?

— Народна. Істинна. Вічна, — урочисто промовив Іван Єгорович.

Шевченко застогнав.

— Чого заявилися? Залиште нас! — промимрив він.

— Залишити? Чого вже, залишимо, якщо щось залишиться, — загадково пробурчав Горовий.

— Кого? Та ви, іроди, усе забрали! У мене нічого немає! — крикнув Федот.

— Ні? Перевіримо, — наказав Іван Єгорич.

І звелів піти в денник. Натовп розгорнулася, по кілька чоловік просочуючись у прохід, а останнім потік Горовий. Шевченко стояв і не знав, що робити. Його очі розширилися. Руки затрусилися. Злість і безсилля накрили одночасно. Він побіг слідом за комуністами. Сашка — за ним. Ті, що прийшли, уже заповнили денник. Запах Жвавого все ще було чути в приміщенні. Сухе пожовкле сіно височіло незайманою купою. Загородка пустувала.

— Так-так, — простягнув Горовий.

Відчинив двері й зайшов у загородку. Потоптався, стукнув лопатою, копнув кілька разів, поки залізне лезо не вперлося в дерев’яний настил.

— Зняти! — наказав він.

І кілька молодих хлопців тут же кинулися з ломиками, вибиваючи дошки, пробиваючи діру. Ще кілька хвилин — і в підлозі зачорнів невеликий отвір.

— А зараз ми подивимося, що там, — сказав Горовий, узяв заздалегідь приготовану гасову лампу, присів й опустив її вниз. Золотисте світло розпливлося на темному тлі, вириваючи з пітьми мішки з зерном.

— Усе дістати! — знову скомандував Горовий.

Федот намагався кинутися на нього, але тупий удар у голову ззаду збив його з ніг — червоноармієць, приготувавшись, чекав цього моменту й ударив щосили. Чоловіки навалилися на Шевченка, скрутили його. Сашка, що стояла позаду натовпу, закричала. Її пронизливий і дзвінкий крик пронісся селом. Дочки почули — і теж побігли на подвір’я. А цієї миті Федот лежав на брудній підлозі, усипаній шматками дощок, тонкими трісками, соломою, грудками землі, кінськими нечистотами. Його притиснули, задавили, утихомирили. Навколо тупцювало з десяток людей. Кілька вже почали витягувати зерно з криївки, крекчучи й постогнуючи. Щільно набиті пузаті мішки передавалися з рук у руки. Після їх уже тягли в приготований обоз, щоб відвезти у величезні комори, розташовані під містом. Туди приходило зерно з найближчих сіл — широким яєчно-жовтим потоком.

Спустошували хату за хатою. Село за селом. Область за областю. Усю Україну. У великих кремлівських кабінетах звіти про здобуте зерно щотижня лягали на стіл мордатого, вусатого грузина, який пихкав люлькою. Він із незворушним виглядом вичитував кожну цифру, кому, кожен пуд. Сотні тисяч пудів. Із них — 36 пудів зі схованки Шевченка. 12 мішків. Ще один пуд — у маленькій бочці. Але вусатий незворушний тип знати не знав, яка кого тут частка. Для нього це було сухою статистикою, завдяки якій він продасть зерно за кордон, отримає валюту, пустить її на велике будівництво заводів і залізниць. І тоді його влада буде міцнішою, хватка сильнішою, дихання спокійнішим. А заради цього не гріх принести в жертву пару-трійку мільйонів. СРСР — країна без горизонту, баби ще народять.

Так думав грузин, або ж просто байдуже втупився в листок — для Федота вже не було різниці. Його останні запаси забирають. Те, що він приховав, аби хоч трохи посіяти навесні, щоб потім