Максим Анатолійович Бутченко - Куркуль

лапами по снігу, поповз до Федота. Божевільний біль пронизав тіло ведмедя. Сокира так і залишилася стирчати в його боці, вище лопатки. Ведмідь остаточно опустився в сніг. Цієї секунди було достатньо, щоб чоловік відкотився, підвівся й навіть витягнув руку — хотів дістатися до інструмента. Але марно! Ведмідь засмикався, намагаючись вигризти сокиру. Федот позадкував.

У голові було лише дві думки: «дерево!» і «тікати!» Відступаючи назад, він дивився, як ошаліла звірюка совається заметами, намагаючись дотягнутися до держака сокири. Лезо завдавало тварині нестерпного болю. Але, зрозумівши, що вгамувати його не можливо, ведмідь розвернувся й подивився на кривдника. Пролунав грізний рик. Федот тим часом відповзав і відповзав. Він страшенно шкодував, що випустив піку з рук і був тепер цілком беззбройним перед ікластою дикою брунатною потворою. Звір зробив два кроки, але вже не ризикував знову бігти на ворога. Потрусив головою. Кривава слина розлетілася з пащі — від болю ведмідь прикусив язика і став ще злішим. Шатун загарчав. Спочатку тихо, потім дужче.

«Якщо залишуся без руки або ноги, але живим, вважай — пощастило», — подумав Федот. Він задкував, а звір наближався. Знову пролунав рик, і сильний застояний сморід дикої тварини вдарив у ніс. Запах був схожим на те, як пахне випатраний шлунок свині. «Тільки б жити, хоч як», — знову подумав Шевченко. Вони наблизилися до трупа: чолов’яга, позадкувавши спиною, а хижак — наступаючи. Ще мить — і він кинеться на ворога! Федот уперся руками в щось і зрозумів, що дістався до мерця. Його замерзлі, почервонілі долоні (рукавиці впали під час падіння) доторкнулися до вмурованої в сніг тканини. Він спробував трохи піднятися, аби подолати перешкоду. І тут він відчув щось тверде. Дерев’яне. Це приклад гвинтівки! Тієї ж секунди звір побіг на людину. Федот переніс своє тіло в напівоберті, опинився позаду трупа й схопив зброю. Смикнув її, але де там — гвинтівка примерзла. Ведмідь миттєво опинився біля чоловіка, заніс пазуристу лапу, мітивши в голову. Шевченко безуспішно смикав примерзлу зброю і якимось невідомим, шостим почуттям усвідомив, що потрібно кинути даремний поки що приклад: він схопив руку мерця й виставив її перед собою, підставивши під укус величезних жовтих іклів. Мертва плоть піддалася під ними. Пролунало нудотне «клац!» — ведмідь перекусив руку, і лікоть із долонею тепер звисав із пащі, а шинельна тканина зникала в ній. Тварина задрижала, намагаючись одночасно доїсти м’ясо й виплюнути неїстівний рукав. Усе це відбувалося прямо перед очима у Федота.

Чи можна описати почуття, які виникають у той час, коли перед твоїм обличчям клацає звірина щелепа, розпалена й страшенно розлючена тварина кидається, догризаючи тіло мерця, а ти намагаєшся відірвати від землі приморожену до трупа гвинтівку? Зігнувши пальці, Шевченко встромив їх у крижаний пласт. Закричав. Загарчав. Заволав диким голосом, немов звір. Залізяка нарешті піддалася, із тріском відірвалася. Ведмідь же якраз упорався з шинеллю й кинувся на Федота. А той розгорнув гвинтівку й встромив штика прямо тварині в око. Шатун завив, шарпонув лапою чужорідне тіло, через що відчув нестерпний біль. Пролунав рик, сповнений убивчого страждання, потім стогін, хрип, сопіння. Ведмідь смикнувся, по шерсті пробігло сильне тремтіння, і він звалився на сидячого перед трупом Федота. Брунатна туша придавила людину. Від падіння гвинтівка зрушилася, розламавши рану. Кров линула на кожух Шевченка. Вищирений писок приземлився біля його обличчя. Гарячі краплі звірячої слини падали на шкіру й тут же загусали огидним, смердючим слизом.

Кілька хвилин Шевченко лежав, придавлений звірячим трупом. До смороду слини додався сморід брудної шерсті ведмедя. Федот дивився в небо. Там паперово-білі рвані хмари прикривали тендітну блакить. Нагорі все застигло, скуте морозом. Хмари стояли над лісом, холодне сонце виблискувало сріблястими променями з туманної товщі. Шевченко нічого не хотів. Він так утомився! Кудись біжить, щось робить. Із чимось бореться. Скільки в нього залишилося сил? А спробуй розібратися. Здавалося, ніби він виснажився, голодував, а тепер ледве повзе по стежці життя. Федот зітхнув.

— Потрібно зібратися, встати та йти. Тільки дім і сім’я в мене залишилися, — із гіркотою пробурмотів він, шукаючи причин для існування.

Він звільнився, виліз з-під туші. Відкинув її. Бог ти мій! Який худий! Ведмідь лежав на снігу, і навіть густе хутро не могло приховати його змарнілої плоті. Поневірявся він по лісі, не знаючи, куди себе пристосувати.

— Просто як я, — усміхнувся Федот.

Він оглянув тушу, подумав, що варто сходити за санками й притягти її додому. Часи зараз такі ж худі, як і цей звір. Перебирати харчами не доводиться. Шевченко подивився на труп червоноармійця, розчистив від снігу його обличчя. Молодий, худорлявий, стрункий. І як його сюди занесло?

— Клята радянська влада, як я її ненавиджу, — суворо сказав Шевченко. Подумав, що треба взяти з дому кайло й лопату, а коли повернеться, поховати бійця. Мабуть, так по-християнськи — прощати ворогів своїх, хоча б і після смерті.

Він сховав у кущах гвинтівку — може, і згодиться — та пішов у бік села. Шлях не близький, тому він поспішав — потрібно дізнатися, як там Петро й дівчата. Ліда мала вже повернутися зі школи.

Коли він зайшов до себе в хату, Сашка зойкнула й мало не впала в нестямі. Ще б пак: верхня частина чоловікового кожуха була залита червоним — свіжою кров’ю. На обличчі чітка яскраво-малинова подряпина (ведмідь зачепив), сам весь у снігу, та ще й пре від нього чимось таким, як із помийниці.

— Господи! Як тобі так попало? — кинулася вона до Федота.

— Ех, мамо. Що не день, то тінь на тин. Із ведмедем боровся, — буденно сказав той.

— Як боровся?! — зойкнула Саша й присіла на лавку.

— Руками, — злобно всміхнувся Федот. — Дурна, як боровся, напав на мене клишоногий, а я його підрізав.

— Який клишоногий? — не могла прийти до тями Сашка.

— Волохатий, — знову посміхнувся той.

Але бачачи,