Леонід Григорович Кононович - Чигиринський сотник

Та й поклала долоню Михасеві на плече.

— Добрий з тебе лицар, козаче! А сеї мандрьохи не бійся, бо тільки капості вона вміє коїти… більше нічого!

— Правда? — не повірив Михась.

— А от поглянь, — каже Дана.

Та й руку підняла і накреслила в повітрі огненне свастя. Як сяйнуло воно, то стало видно в печері немов удень, а клята П’ятниця зблідла і зробилася немов полотно.

— Дорого ж ти заплатиш за се, небого! — засичала вона.

— Іди, іди, потіпахо… а то як дам зараз! — каже діва. — Знайшла кому погрожувати! Як зав’яжу зараз тобі підтичку на голові та як усиплю, то тільки пір’я з тебе буде летіти!

Здригнулася Нея і почала танути, мов імла на воді.

— Гаразд, — каже Михасеві.— Ще зустрінемося на сім світі…

І пальцем посварилася на прощання.

Як отямився малий козак від того лиха, то побачив, що в степу вже світає, а сам він сидить на березі річки.

— А щоб тебе чорти вхопили, пекельна сило! — каже Михась. — Через тебе й чату покинув — якби в Січі таке скоїлося, то погладили б мене киями, що будь-будь!..

Та підвівся й помчав притьма до Кам’яної Могили, що бовваніла оддалеки. Підбігає та й бачить: коні вже осідлані стоять, а характерник з кимось розмовляє.

— Як же тебе, батьку, — каже, — турки з полону відпустили? Се ж нечуване діло!

А хтось і відказує йому хрипким деренчливим голосом:

— Старий я став та негодящий… неспособний був уже їм! Якби ще потурчився да побусурманився, то, може, й зглянулися б на мою старість та кинули шмат хліба, мов тому собаці… А так дали мені пірнач та й вирядили у степ. Як дійдеш, кажуть, то добре, а ні — ще краще буде…

— То ти од самого Озовського моря йшов? — питає Обух.

— Понад річкою сею ішов я, — відказує йому той голос, — щоб дійти до храму Троянового… Було мені знамення, що ждатимуть там на мене.

Як почув теє Михась, то і вийшов із-за скелі. Дивиться, коли ж сидить на камені старий-старий запорожець. Вуса його такі довгі, що до пояса сягають, вбраний в одіж татарську, а на лиці смерть уже видно.

— Здоров, батьку… — каже Михась.

Озирнувся характерник та й у поли вдарився.

— А де ж се ти швендяв, песький сину?! Я ж тебе чатувати поставив, а ти!..

Похнюпився малий козак.

— Не винен я, батьку! — каже. — Виманила мене клята богиня, що вві сні ото привиділася…

— Та яка ще богиня, в чортової матери?!

— Та, що Нея зветься…

І розказав усе, що з ним тієї ночі скоїлося. Вислухав його характерник та й каже:

— Пощастило тобі, сину… Певне, сам Господь в обороні тебе держить! Та діва не кожному помагає.

— А хто вона така? — питає Михась.

— Хтозна, сину… Одні кажуть, ніби з поляниць вона, котрі в Ирі Дажбожому живуть, а инші вважають її Даною, богинею, котора створила усі річки та озера на землі, найстаршою донькою Матери Лади… — Характерник зітхнув. — А ось бач… прибився до нас козак, який ще гетьмана Байду пам’ятає!

— А є ще він живий на світі? — питається старий запорожець.

— Нема, батьку… — каже Обух. — Мало не сто год уже тому, як стратив його султан у Цареграді.

Старий і закивав, почувши теє.

— Бач, — каже, — збулося давнє прокляття! А як наклав його Летяга-богатир на Байду, то ніхто й віри не йняв, що збудеться…

— Яке прокляття? — не втямив Михась. — Який Летяга?..

Засміявся запорожець, та так сумно й невесело, що в Михася й серце стиснулося.

— Був то богатир, що немає вже таких на Січі та, певне, уже й не буде!.. Вищий од найвищих дубів, а силу таку мав, що сам колись розігнав орду біля Ніженя. Як став же Байда гетьманом над козаками, то звелів узяти його й у кайдани забити…

— За що?

— Бо якось чатував Летяга-богатир на Кичкасі та й заснув на чатах. Поки спав він, прослизнула повз нього буджацька орда, вдерлася в Україну і такого лиха накоїла, що посли волинські приїхали до Варшави на сейм у жалобних сукнях. Розлютився тоді Байда та й прикував його до скелі над Дніпром…

— Чув я й по-иншому про се… — каже Обух. — Казали січові діди, наче позаздрив гетьман, що Летяга більше горілки може випити, ніж він, та й звелів сонного в пута узяти…