Петро Михайлович Лущик - Ратники князя Лева

Правда, він сам ніколи не вживав цього імені. В дитинстві брати кликали його Свамиром, але це було дуже давно.

Василько якимось внутрішнім єством відчув, що верховодить у місті Лев. До нього час від часу зверталися бояри, щось вирішував з Левом воєвода Ярополк, навіть Рамуне, улюблениця Василька, десь та й скаже тому якесь слово. І Василько зрозумів, що замість Шварна став Лев.

Про це Василько і поговорив з племінником, коли вони вчотирьох — він, брати і Рамуне — зібралися на вечерю.

— Мій чоловік передав Леву всю владу, — підтвердила Рамуне.

— Всю? — не повірив Василько Романович. — І над Литвою?

— За умови, що я сам захочу, — мовив Лев. — Дядьку, брати! Я не прагнув того, що сталося.

Він подивився на Василька. Той скрушно похитав головою. Лев уточнив:

— Прагнув, але щоб не отак, як сталося. Коли Шварно відіслав гінця до мене, щоб сказати щось перед смертю, я не міг не послухати. Прохання вмираючого — це закон! Так, я знав, що мій приїзд сюди таємно від вас може бути неправильно витлумачений, але повірте, я найменше думав, що про мене подумають. Остання воля брата стала для мене несподіванкою. Але не виконати її я не можу.

— Чому ми дізналися про хворобу Шварна так пізно? — запитав Мстислав.

— Цього хотів він сам.

Мстислав підозріливо подивився на Рамуне. Жінка кивнула головою.

— Але чому? — допитувався Мстислав.

— Шварно боявся, що таке його рішення викличе у вас невдоволення. Він не хотів, щоб навколо смертного ложа точилися торги. Він хотів померти у спокої, — закінчила Рамуне.

— І що далі? — запитав Василько Романович.

Він зрозумів, що рішення прийнято, заповіт оголошений, і їм залишилося тільки прийняти останню волю померлого.

— А далі нічого не зміниться, — заспокоїв його Лев. — Ти, дядьку, залишишся найстаршим серед нас і найпершим. Мстислав правитиме у себе в Луцьку, а Володимир — на Волині. Свої землі Шварно передав мені. Все буде так само, як було раніше, лише не буде Шварна.

«Ні, так, як раніше, не буде!» — думав Василько, слухаючи найстаршого племінника, який за ці дні встиг стати королем Русі і великим князем Литви. Йому згадалася розмова у Володимирі, що відбулася перед смертю Воїшелка. Тоді Василько сказав слова, що розставили все у намірах Лева. «Якщо всі наші землі будуть під владою короля Лева, монголи забудуть сюди дорогу». Що ж, якщо це так (а Василькові стало відомо про домовленість Лева з Ногаєм), то і цим землям нічого боятися набігів ординців. «До того ж Лев не вдовольниться роллю мого васала, — продовжував розмірковувати Василько. — Якщо раніше кожен з нас володів приблизно однаковими землями (Литва до уваги не береться), то тепер Леву важко буде приструнити свою гординю, адже його землі найбільші. Навіть більші, ніж мої».

— Хто це зробив? — запитав Василько, щоб якось розрядити обстановку.

Лев розповів про припущення самого Шварна.

— А що, цілком можливо! — згодився Мстислав. — Щоб стати князем всієї Литви, Тройдену Шварно заважав.

— Але ж доказів у нас немає! — засумнівався Василько. — Це лише слова Шварна.

— Зауваж: сказані перед смертю! До того ж йому стало погано майже одразу після обіду.

— Але навіщо йому це? — запитав Володимир. — У разі смерті Шварна Литва перейде або до батька, або, як це сталося, до Лева.

— Може, він цього не знав, — припустив Мстислав.

«А може, і знав! — подумав Василько. — З Левом Тройден у дружніх стосунках. Литвин навіть відправив свого сина Римунта у Львів».

Але одразу ж Василько Романович відкинув цю думку. Від Шварна Тройден ще міг забрати князівство, від Лева — зась! Просто так лев свою здобич не віддає! А син Тройдена з гостя легко перетвориться на заручника.

До Василька доходили чутки, що батько не дуже жалував свого єдиного сина. Адже маючи намір вбити брата Лева, улюбленого сина не посилають у табір того ж таки Лева. «А може, спеціально і послав, щоб приспати пильність племінника, — майнула думка. — Мовляв, дивіться, нічого не помишляю, а якщо і думаєте щось на мене, то ось він, мій син. Він з вами!»

— З Тройденом розберемось потім, — сказав Василько. — Поки Шварна не поховали, не будемо нічого робити. У нас іще буде можливість поговорити. Дочко! (Король звернувся до Рамуне.) Мене хвилює твоя доля. Якщо ти захочеш, можеш жити у мене. Володимир залюбки прийме тебе.

— Дякую, батьку, але я вже думала про це, — відповіла вдова. — Ми, напевне, мало присвячували своїх помислів і справ Всевишньому. Я прийняла рішення піти в монастир.

Почути таке від жінки, яка раніше не відрізнялася особливою побожністю, та й побожністю взагалі, було незвично, але присутні сприйняли це як іще одне диво навернення.

— Ми поважаємо твій вибір, — сказав Василько. — Але знай, що завжди, коли ти вирішиш звернутися по допомогу, всі ми готові тобі допомогти.

Шварна поховали у крипті церкви Пресвятої Богородиці поруч могил батька Данила і брата Романа. Звістка про те, що в руських землях не стало ще одного князя (і не просто князя, а короля), миттю