Петро Михайлович Лущик - Ратники князя Лева

— Едуард? — запитав Шварно.

— Едуард. Він розказував про хитрощі, до яких вдаються люди, щоб отруїти ворога. Твій гість може навіть пити з тобою з однієї чаші, а отруїшся ти один, — сказав Лев. — Що каже лікар?

Шварно усміхнувся.

— Закликає молитися. Тільки підозрюю, не за моє здравіє, а за мою грішну душу. Відчуваю, Леве, що сила поволі залишає мене. І навіть не поволі. Вчора я почувався ще не так погано.

— Добре, що ти послав за мною, брате. Мстислав прибуде також? А дядько?

Шварно похитав головою.

— Я закликав одного тебе.

— Чому не інших? — здивувався Лев.

— Бо я хочу віддати тобі свою корону, — була відповідь.

Шварно Данилович напівсидів на підкладених за спиною подушках і важким поглядом дивився на присутніх. Тут були всі, на кого він спирався, керуючи державою: бояри, воєводи, далекі родичі, причому настільки далекі, що навіть не мріяли помишляти про корону. Всім присутнім король вірив. Вірив і в те, що й тепер вони правильно приймуть його слова. Поруч нього біля ліжка сиділа заплакана Рамуне. Вона лише сьогодні повернулася у Холм з монастиря, у якому поховали брата Воїшелка, і, лише в’їхавши в місто, дізналася про біду і про те, що нічого вдіяти вже не можна. З протилежного боку ліжка — крісло брата Лева. Від учорашньої ночі він не стулив очей. Зараз він сидить похмурий і нерадісний, хоч і знає, що казатиме брат. А Шварно, зібравшись з силами, що вже покидали його, мовив:

— Всевишньому Богові угодно призвати мене до себе. Хіба я, найменший серед малих, можу противитися Його волі? Видно, мої гріхи, що я їх учинив, не дозволяють мені далі бути на цій землі. Видно, моє каяття на сповіді виявилося недостатнім для прощення. Господу Богу видніше, адже бачить Він всі потаємні думки, як би ми їх не ховали. Я покидаю вас і хочу, щоб у моїй державі панував мир і спокій. На жаль, Бог не дав нам дітей.

Шварно повернув голову до заплаканої Рамуне. Вона лише сильніше стиснула його вологу руку. До Шварна на якусь мить повернулася сила. Його голос уже не був таким кволим. Він продовжив:

— Перед лицем смерті я передаю королівську корону моєму улюбленому братові Леву. Нехай він править князівствами Галицьким, Холмським і Дорогочинським. Віддаю я і Чорну Русь. Якщо мій брат побажає і надалі правити Великим князівством Литовським, нехай йому у цьому допомагає Бог. Я бажаю, щоб ви, мої вірні піддані, присягнули новому королю Руському!

Шварно закінчив. Промова стомила його, і він знесилено відкинувся на спину. А придворні, хвильку повагавшись, один за одним опустилися на коліна. Першим зробив це воєвода Ярополк, за ним — інші. Побачивши таке, Лев підвівся.

— Встаньте, вірні слуги короля! — наказав він. — Я прошу вас вийти. Король стомився.

З цими словами він схилив голову перед Шварном.

Запрошені мовчки, як це звичайно буває біля ложа помираючого, покинули кімнату, залишивши братів і Рамуне.

Лише тепер жінку покинули сили. Вона присіла на край ліжка Шварна і розпачливо заголосила:

— Боже! Невже нічого не можна зробити?

Шварно погладив її по голові.

— Не плач, кохана жоно! Видно, така твоя доля: не мати зі мною дітей і так рано стати вдовою.

Він повернув голову до Лева.

— Брате! Я не хотів говорити цього при всіх, щоб не ставити тебе у незручне становище перед слугами. Пообіцяй мені ще одне.

— Говори, брате!

— Перед тим як померти, я хочу почути від тебе, що ти ніколи не залишиш у біді Рамуне.

Жінка заголосила ще сильніше, а Лев лише скрушно похитав головою.

— Даремно ти просиш мене про це, — сказав князь. — Навіть без цього нагадування я зроблю все, щоб Рамуне ні в чому не мала нестатку. Ти будеш вільна у своїх діях.

Жінка ніяк не відреагувала на це. Вона найбільше хотіла, щоб Лев вийшов і залишив їх зі Шварном самих. Вона не хотіла ділити чоловіка ні з ким і бути з ним до кінця. Видно, цього хотів і сам Шварно.

— Залиш нас, — сказав він. — І дай знати про мене дядькові і Мстиславу. Може, вони ще встигнуть.

Не встигли. Коли ввечері наступного дня Василько Романович з сином Володимиром і племінником Мстиславом добралися до Холма, тіло Шварна вже лежало у церкві Святої Богородиці. Від самого ранку місцеві священики, змінюючи один одного, відправляли службу, і церква була повна людей. Шварна любили за життя, не зрадили його і по смерті.

Василько Романович, розгніваний на те, що йому повідомили про хворобу племінника так пізно, а ще більше за те, що застав того вже мертвим, підійшов до труни, довго дивився на бліде обличчя Шварна. На очах виступили зрадницькі сльози. Василько поцілував Шварна в чоло.

А священики, ні на що не звертаючи уваги, співали про упокій раба Божого Георгія. Саме так був охрещений четвертий син Данила Романовича.