Семен Дмитрович Скляренко - Святослав

За херсонітами – аравійці, перед ними зелене намистечко з Ховерезма, перли з полуденних теплих морів і знову парфуми й мастики, кориця, перець, лавровий лист, ладан і смирна.

Найбільше пишаються аравійці мечами з Багдада. Відомо всім, як вони загартовують їх: летять на скажених конях супроти холодного повітря. Але зараз аравійські гості через толковинів намагаються пояснити, що на цей раз їхні мечі ще кращі, бо вони гартували їх у м’язах живих рабів. І раби є тут, їх також привезли на торг. Смутні засмаглі юнаки й дівчата стоять недалеко від купців.

Товар віддається за товар: пшеницю – за сіль, хутро – за оксамит, мед – за коней, і за пшеницю – хутро, мед, раби. Але про запас у заморських гостей є й драхми, диргеми, динари. У руських купців також є золото й срібло – це гривні, купи, рєзи – шматочки дорогоцінного металу, нарізані з прута.

Крім гостей та купців київських, на торгу повно людей. Куди ж піти в городі Києві, як не на торг? Сюди йдуть і їдуть на возах з Гори, тут є що обміняти ремісникам з передграддя. А коли убогий чоловік з Подолу тільки подивиться на торг – і то для нього добре!

І ходили на торзі у барвистих платнах з оксамиту, обояру[78], атласу, із тонкими мереживами вподовж піл і золотими запонами, у чоботях на високих закаблуках із червоного і зеленого хза, у шапках з міховими оторочками, з чепами й гривнами бояри. Ходили воєводи в покритих оксамитом гостроверхих шапках, з мечами біля поясів, у добрих чоботях. Дружинники – в гіршому одязі, в поршнях – тупоносих черевиках з довгими ремінцями, що закручувались навкруг ноги. Ходили й прості, убогі люди – у сукманині, серм’язі.

Біля ж гречників і аравійців, особливо там, де пахло парфумами, рум’янами й мастиками, де продавались різні оздоби, шелестів оксамит і адамашка[79], вертілися, присідали, щебетали боярські й воєводські дочки, іноді разом із своїми матерями. Все їх тут вабило, все було миле, все хотілось одягти на себе, всім кортіло прикраситись.

Не тільки заради цього приходили вони на торг. Одягнувши сукні, саяни[80], кожушки з підпушкою, намиста, прикрасивши пальці золотими перснями з камінними приковинами, зав’язавши волосся обручами і почепивши колти та усерязі з дорогоцінними ахатами й лолами[81], вони дивились на заморські товари, але часто позирали і на воєвод і дружинників, що, поклавши одну руку на меч, а другою закручуючи вуса, ходили і ходили між купців і рядів.

Похитуючися на свіжій хвилі, нижче Києва, у Вітичеві, стоїть чимало лодій, а між ними й ті, які ще взимку готувались для княгині. Туди ж прямували від города вози з усяким добром, ішли мужі.

У людей, що їхали на лодіях, було багато діла. Попереду стелилась далека й важка дорога – спочатку Дніпром, далі – морем. Багато з них вже не раз водили лодії з Києва до моря. Тепер вони сподівались по повній воді пролетіти пороги, а все ж клали на лодії й насади всяке рухло: весла, керма, залізні кочети, котки – на випадок, коли доведеться волоком обминати пороги, та ще великі бочки, які мали наповнити прісною водою на Білих берегах біля луки моря.

Рано прокинулись усі в княжому теремі – і княгиня Ольга, і родички її, і жони князів земель, що наїхали й кілька днів тут сиділи. У цю ніч вони зовсім не лягали, сонні ходили з світлиці до світлиці, веліли ув’язувати й розв’язувати речі. Княгиня Ольга за ці дні зовсім вибилася з сил, слухаючи їх опити та розпити про далеку дорогу. Не спали всю ніч і дворяни, – вони готували одежу для княгині, дари, їжу. Терем нагадував вулик, з якого готується вилітати рій: все в ньому гуло, шуміло, дзвеніло, перекликалось різними голосами.

Тільки княгиня здавалась спокійною. Малуша розбудила її, як було велено, після зміни другої нічної сторожі. Тоді до Ольги зайшов Свенелд, що ждав уже внизу в сінях.

– Отже, я їду, – почала вона. – Болить серце, ниє тіло, повік не покинула б Києва, але, відаєш сам, мушу їхати…

– Не турбуйся, княгинє, їдь спокійно, – сказав Свенелд.

– Як же мені не турбуватись, як бути спокійною! – сплеснула вона руками. – Київ, усі землі – як вони будуть без мене?

Вона справді не уявляла, як тут буде без неї.

– Залишаю я на столі Святослава, – мовила далі княгиня, – нехай робить суд, дає правду людям, говорить з воєводами, боярами, нехай вчиться. Але ти, Свенелде, будеш його правою рукою. Запитаю не з нього. Що Святослав? Він ще молодий, дитина. Коли повернусь жива, запитаю