Алла Рогашко - Її сукня

— Ну, як скажеш, діло твоє…

Таксист захряснув дверцята й пішов до свого водійського місця, бурмочучи під носа якусь звичну лайку. Вже добряче жалів, що погодився везти цього чоловіка. От завезе його зараз в ліс, і що? Думай тоді про це ночами. Воно йому треба? Може, правильніше було б завезти його в дурку?.. Але той недобрий блиск у його очах…

Ні. Не буде він гратися з цим. Завезе, куди той хоче, і хай собі, як знає. Його діло маленьке.

З острахом зиркнув у дзеркало — чоловік глипнув на нього лютим поглядом і знову звісив голову.

Авто плавно виїхало на шосе і набрало швидкості.

Він вивалився з таксі й, не озираючись, почвалав у пітьму. Мов крізь туман, почув, як гримнули дверцята авто, і вже за мить червоне світло задніх фар прощально блимнуло йому в спину й миттєво розтануло в темряві.

Йшов углиб лісу, гілляки били йому по обличчю, роздряпуючи і без того зранену шкіру. Не захищався від них, бо не міг. Та й боляче не було — нічого ж не відчував.

Йшов машинально, наче робот, бо той стан, котрий спершу зрідка його пронизував, тепер уже був звичним. Як вдавалося триматись на ногах, навіть не замислювався — замислюватись теж уже не міг. Ним керувала якась сила, вочевидь, могутня, бо тримати його дуже тіло було нелегко.

Невідь-скільки часу йшов тим лісом, зрештою доплентався до невеличкої галявини. Лиш тільки ступив на неї, в голові нарешті прояснилось.

Чорт, де це він?!! Ото вже забрів! Денис здивовано роззирнувся, однак у темряві нічого не побачив. У руці була затиснена статуетка. Розтиснув занімілі пальці й переклав її у ліву руку. Нарешті відчув, як усе тіло нило від болю, обличчя нестерпно пекло, а правої руки практично не відчував.

Що з ним таке трапилось? Чому це трапилось? Як він тут опинився? Та ж додому ніби йшов?! Як його сюди занесло?!! Цього не пам’ятав… А він же просто хотів знищити цю кляту річ, через яку, впевнений, це і сталося з ним…

Ненависть захлеснула все його єство.

— Тобі кінець, ти, клята штуковино! — надривно прошипів.

Тієї ж миті чорне небо розколола вертикальна блискавка, засліпивши очі. Від несподіванки перечепився за якусь гілляку і гримнувся на землю. Статуетка вислизнула з руки й покотилась у траву.

«ти впевнений, що кінець не тобі?» — долинув з гущавини лісу владний жіночий голос.

— Хто… хто тут?..

«ти хіба не знаєш?»

— Хто тут?.. — безпорадно вдивлявся у пітьму.

«тут, узагалі-то, багато хто бродить до сих пір… ну й місцину ти вибрав, людино, криваву…»[19]

Денис повзав, шукаючи в траві статуетку, поки-що слабо розуміючи, що за фіґня тут, в біса, відбувається.

«не шукай, не знайдеш, вона в мене!»

— Та хто ж тут?!! — підвівся з землі, усе ще намагаючись щось розгледіти.

«.. .я забираю її собі, не вмієте ви, нікчемні людські істоти, розпоряджатися силами природи… не дано вам цього…»

Денис раптом заклякнув і стояв уже мовчки, бо, здається, до свідомості почало доходити, з ким ведеться цей нерівний діалог… Так, звісно ж, знав, що статуетка не надто дружелюбної богині причетна до всіх тих божевільних, трагічних історій, але що за нею стоїть сама ВОНА, котра нібито міфічна і нереальна, — цього помислити не міг! Хоч, антиквар, здається, щось таке неначе плів. Але йому тоді саме стало зле, тож не надто дослухався тієї балачки.

«Невже мені справді кінець?!.» — прострелила мозок шалена думка.

«ти мені не потрібен, — озвався на його помисли голос. — а от чи виберешся звідсіля — то вже інша справа, не моя. бувай, шукачу пригод!»

Денис почув розкотистий сміх, що заполонив, здавалось, усю галявину, весь ліс, увесь