Роберт Хайнлайн - Чужинець на чужій землі

— О Господи! У моїй колекції вже були гримуча та мокасинова змії. Отруйні змії не небезпечні! Принаймні не більше від зарядженої рушниці — звісно, якщо ти тримаєш її правильно. Коралова змія була небезпечна, тому що я не знав, що це була вона, — і того, на що вона здатна. Якби через свою необізнаність я тримав її необачніше, вона могла б убити мене так само буденно і невинно, як дряпається кошеня. І це — саме те, що я намагаюся тобі сказати про Майка. Він здається спокійним, як ягня, — і я впевнений, що він дійсно спокійний і безумовно приязний до всіх, кому вірить. Але якщо він тобі не довіряє — що ж, тоді він не той, ким здається. Майк схожий на звичайну молоду людську істоту чоловічого роду, радше недорозвинену, безумовно неповоротку й абсолютно невиховану... але він яскравий, і дуже слухняний, і сповнений бажання вчитися. Це правда, і це ні для кого з нас не є несподіванкою, якщо брати до уваги його походження та незвичайне минуле. Але, як і моя улюблениця змія, Майк значно небезпечніший, ніж здається. Якщо він тобі не довіряє — сліпо і цілковито, — то може несподівано стати агресивним. І, відповідно, значно смертоноснішим, аніж ота коралова змія. Особливо якщо він вважатиме, що ти зараз зашкодиш одному з його водних братів, — як-от Джилл. Чи мені.

Гаршоу сумно трусонув головою:

— Дюку, якби ти дав вихід своєму природному імпульсу і штовхнув мене кілька хвилин тому, коли я сказав тобі певну скромну правду про себе, — і якщо Майк стояв би у тих дверях за тобою... Що ж, я переконаний, що у тебе тоді взагалі не було б шансів. Жодного. Ти б помер ще до того, як довідався про це, — і значно швидше, аніж я міг би його зупинити. Після цього сповнений смутку Майк вибачався б за «марнування їжі», назвавши тебе великою м'ясистою тушею. О, він би не відчував провини за те, що вбив тебе; це була б лише необхідність, яку б ти сам для нього створив... А це було б уже не важливо — навіть для тебе. Розумієш, Майк вірить, що твоя душа безсмертна.

— Так? Що ж, у рай і пекло, — так само як і я. Але...

— Ти? — втомлено сказав Джубал. — Я здивований.

— Ну звісно ж, вірю! О, я визнаю, що не часто ходжу до церкви, але мене виховували правильно. Я не атеїст. У мене є віра.

— Добре. Хоча я ніколи не міг зрозуміти «віри» — так само, як і не бачу, як Господь може очікувати, що його творіння оберуть одну істинну релігію з нескінченної низки фальшивих, причому завдяки самій лише вірі. Це лякає мене так само, як недбале керування організацією розміром зі всесвіт — чи, може, трохи меншою. Проте оскільки в тебе є віра і вона містить в собі, серед іншого, також і віру у власне безсмертя, то нам не потрібні проблеми через те, що твої упередження можуть спричинити твою передчасну смерть. Ти хочеш, щоб тебе кремували чи поховали?

— Що? О, заради всього святого, Джубале, перестаньте намагатися розлютити мене.

— Навіть і не думав. Я не можу гарантувати, що ти безпечно вийдеш з мого маєтку. Доки ти продовжуєш наполягати на тому, що коралова змія — це безпечний червоний вуж, кожна твоя помилка може стати останньою. Проте я обіцяю, що не дозволю Майку тебе з'їсти.

Дюк відкрив рота. Нарешті він зумів відповісти — запально, богохульно і трохи недоладно. Гаршоу вислухав його, а потім роздратовано сказав:

— Добре, добре, зменшуй оберти. Можеш домовлятися з Майком про що завгодно. Я думав, що роблю тобі послугу. — Гаршоу повернувся і нахилився над проектором. — Я хочу переглянути ці записи. Залишайся, якщо хочеш, поки я дивитимуся. Напевно, так буде безпечніше. Прокляття! — додав він. — Ця докучлива штуковина бісить мене.

— Спробуйте натиснути сильніше. Ось... — Дюк закінчив налаштування.

Гаршоу вилаявся, пройшов уперед і вставив перший картридж з плівкою. Ніхто з них більше не повертався до питання про те, чи досі працює Дюк на Джубала, чи вже ні. Камери виробництва «Мітчелл»; настільний проектор «Яшінон» з адаптером, що дозволяв відтворювати фільми, записані на чотириміліметровій плівці «Ленд Солід-Сайт-Саунд». Скоро вони вже переглядали події, що відбулися напередодні зникнення порожньої коробки з-під бренді.

Джубал спостерігав за коробкою, яку в нього кинули; він бачив її зникнення в польоті.

— Достатньо, — сказав він, — Анна буде рада дізнатися, Що камери на її боці. Дюку, перегляньмо останню частину Ще раз — у сповільненому режимі.

— Добре.

Дюк відмотав назад:

— Це десять до одного.

Сцена була та сама, але сповільнений звук нічого не давав, і Дюк вимкнув його. Коробка повільно летіла з рук Джилл До голови Джубала, — а потім раптом припинила існувати. Але вона не просто зникла; при сповільненому показі можна було побачити її зменшення. Дедалі менше — аж доки її не стало зовсім.

Джубал замислено кивнув:

— Дюку, можеш іще більше сповільнити?

— Секунду. Щось не так зі стерео.

— Що?

— Скажу, якщо зможу з'ясувати. Все нормально при швидкому перегляді. Але коли я сповільнюю, ефект глибини стає протилежним. Ви це бачили. Ця коробка зникла швидко, надзвичайно швидко, але вона завжди здавалася ближчою, аніж стіна. Змінний паралакс, звичайно ж. Але я ж не витягував картридж зі стійки. Прокляття!

— О... Зачекай, Дюку. Прокрути-но плівку з іншої камери.

— Ох, я зрозумів. Це дасть нам картинку під кутом дев'яносто градусів, і ми побачимо, що сталося насправді, — навіть якщо якимось чином пошкодили плівку.

І Дюк замінив картридж.

— Перемотай на початок — добре? Потім сповільнюй її до швидкості десяти до одного на пошкодженій частині.

— Почали.

Сцена була та сама, тільки знята з іншого ракурсу. Коли Джилл схопила коробку, Дюк сповільнив показ, і вони знову спостерігали за тим, як коробка зникає.

Дюк вилаявся:

— Щось не так і з другою камерою теж.

— Що саме?

— Ну звісно ж. Камера записувала під кутом, тож коробка мала зникнути з кадру з одного чи іншого боку. Замість цього вона знову зникає від нас під прямим кутом. Хіба не так? Ви ж бачили.

— Так, — погодився Джубал. — Під прямим кутом.

— Але вона не могла б. Не з двох кутів.