Ярослав Іванович Ярош - Судний день

розлилися поміж столів. – Ой, наварили ляхи пива, та й нікому пити…

Це заспівав Левченко. Усе враз притихло, і тільки його голос бринів над бенкетними столами. Раптом Левченко замовк і уперше за довгий час посміхнувся.

– Ну що, панове, прийшов ваш Судний день?

– Гайдамаки. Гайдамаки! Гайдамаки!!! – все голосніше почулося поміж столами.

– Хто пустив лотрів?!

– Псякрев!

– Чекайте, стійте!

– Зрада, панове!!!

Поміж конфедератами пішло замішання, гайдамаки ж не чекаючи кинулися на них і почали по одному висмикувати з-за столів.

– Судіть їх, товариство. Кожному воздайте по заслугах! – гукнув Левченко.

– До шабель! – крикнув один із конфедератів і вихопив свою карабелю.

Почалася різня. Гайдамаки кинулися поміж столів і почали розправлятися із панами, ті ж у свою чергу намагалися чинити опір.

– Гадамаки, гайдамаки! – тут же рознеслося замком, так що челядь кинулася врозтіч, залишивши своїх панів напризволяще.

– Смерть шляхті! – кричали колії, трощачи голови сокирами та колячи немилосердно списами.

– Не треба, помилуйте!!! – стали кричати декілька панів, однак у запалі гайдамаки і їх порубали, не жаліючи нікого.

Розправа пройшла досить швидко. Навіть швидше, ніж Левченко міг сподіватися. Він стояв і хмуро дивився на побоїще, так що на його обличчі бігали лише чорні тіні від мерехтіння смолоскипів.

– Добра робота, брати. Гарний бенкет нині був у панів.

– У замку багато коней і возів із харчами, – підійшов до Левченка Гаранджа.

– Зброя, порох, кулі.

– Є.

– Собі візьмемо те, у чому маємо гостру потребу. Решта – віддати людям, бо це все їхнє. Збираймося, скоро світатиме.

Лише встиг Іван встиг сказати ці слова, як раптом почувся шалений крик:

– Отамане!!!

Підбігло кілька гайдамаків.

– Там, у підвалі, ляхи катували людей! Старі, жінки, хлопи! Що робити, отамане?

– Воздайте по заслугах!

Так і зробили: вирізали всіх, кого там впіймали. Між ними була і пані Меланія…

– Казали, що вона найгучніше кричала «мучте», – буркнув Моторний, шморгнувши носом. Левченко поглянув на нього.

– Добре. Тепер обшукайте замок, забирайте все цінне – треба відступати.

У той самий час Петро Борщик стояв біля міської брами, пильнуючи вози та орендаря Аврамка.

– Послухай, козаче. Ваш отаман дуже на мене сердитий. Він мене вб’є. Але скажи, що бідний єврей винен у тому, що пан познущався над тою дівчиною? Чому я маю помирати та ще такою лютою смертю за чужі гріхи? Що я винен перед вами?

– Помовч, – відповів Борщик, намагаючись нагнати на себе грізного вигляду.

– Таж так. Кого обходить життя бідного єврея? Тільки мами шкода старенької. Ой-вей, хто ж її догляне на старості віку?

– Помовч, сказав! – гаркнув Борщик.

Однак молодий козак вагався – йому і справді стало шкода цього чоловіка. Петро не міг залишитися байдужим до мольби єврея.

– Скільки мамі років?

– Сімдесят сім.

– Угу, вже старенька. Та я не можу тебе відпустити.

Раптом десь із боку міста почулося кінське тупотіння. Борщик оглянувся – звідти наближалися якісь вершники.

– Козаки! Міліція!

Петро кинувся було до своїх, однак спинився, згадавши про Аврамка.

– От лишенько, що ж мені з тобою робити?

– Відпусти, – заблагав єврей. – Богом клянуся, я нікому більше не заподію шкоди!

– Ех! – махнув рукою Борщик і побіг до Левченка, аби його попередити.

Не вірячи своєму щастю, Аврамко ще мить постояв, а потім і сам кинувся навтьоки, аби лише подалі від цього страшного місця.

Дізнавшись про козаків із жаботинської міліції, Левченко тут же дав наказ:

– Усі до брами! Приготуватися!

– Вони ж свої! Не можна стріляти в своїх! – закричав Гаранджа.

– Знаю, – відмахнувся Левченко і пішов до брами.

Він один вийшов назустріч козакам. Ті мчали верхи в напрямку замку; побачивши ж гайдамаку, спинилися. Левченко розумів, що зараз вони можуть запросто його вбити, однак продовжував стояти спокійно, опустивши руки. Козацький сотник, що їхав попереду, підняв руку, щоб не стріляли. Під’їхав ближче.

– Що ви робите? – спитав.

– Прийшли віддати панам борг, – відповів спокійно Іван.

– Хто ти такий?

– Отаман Левченко.

Схоже, сотник був не на жарт сердитий.

– Якого дідька ти прийшов? Хто тобі дав такий наказ?!

– Заспокойся, Мартине. Бачу, не впізнаєш мене…

Мартин Білуга і справді його спочатку не впізнав. Придивився.