Євген Вікторович Положій - Риб’ячі діти

робив, та й не зробить – не вистачає широти світогляду, щоб охопити час, оцінити важливість контексту. Нікого не цікавить ціле: життя нині – як ріка по весні після суворої зими, скута кригою, що швидко тане. І немає на тій ріці нічого постійного: ані домівки, ані роботи, ані державного устрою, ані влади, ані законів і порядків, ані родини – все тане на очах і зникає в темних водах; начебто хтось постановив залишити людину навіть не сам на сам із собою, а взагалі порошинкою, соломинкою в руках плинної долі, іграшкою…» – Дід почав впорядковано вкладати свої речі до похідного армійського наплічника.

Вікторія і погоджувалася з дідом і, в той же час, не погоджувалася: так, пам’ять тепер у людей фрагментарна і швидкоплинна; і життя швидкісне, наче Інтернет у провайдера в офісі, і немає сенсу будувати довгострокові плани; але неА все ж так погано, та й чи погано взагалі? Бо змінюється спочатку, не життя, змінюються люди; інше питання, чи управляє хтось цими подіями, що зводять пам’ять і сталість нанівець, окрім зірок на небі? Іншими словами – чи змінюють людство навмисне, готуючи таким чином до якогось нового, невідомого ще способу життя? Вона не знала відповідей, лише в одному була впевнена на сто відсотків: навіть сама думка про те, що якесь явище може зробити тебе не вільним, робить тебе значно більш не вільним, ніж саме явище, реальне воно чи удаване, неважливо, головна клітка – в твоїй голові.

Вулиця закінчилася. Вікторія підійшла до сірих обдертих масивних металевих воріт – три смішні собачі носи нетерпляче стирчали з-під них в очікуванні смачного. Вона дістала миску, приховану тут же, в кущах, акуратно виклала все, що мала в пакеті, а потім підсунула їжу під паркан і з задоволенням почула повискування, штовханину і чавкання, що долинали звідти. Дочекавшись, поки собаки наїдяться, сухою гілкою, яких тут валяється повно, загребла миску до себе і знову приховала в кущі. Задоволена, випросталася… і побачила довгу білу суку, що понуро пленталася по другий бік дороги. Білявка повільно йшла, лапи її запліталися, а ніс ледь не торкався асфальту. Здавалося, з сукою трапилося неймовірне нещастя, її охопило страшне горе – Вікторія обережно, намагаючись не привертати уваги, перейшла дорогу: якщо Білявка тут, значить, і Чарлі десь поруч, наразі, якщо за нею йти, то собака, з високою ймовірністю, виведе до самої їхньої схованки. Але Білявка, яка, здавалося, зовсім не реагувала на навколишнє середовище, краєм ока помітила рух у свій бік і додала ходи – перетнула перехрестя і затрюхикала далі, до центру. Вікторія вагалася – до початку прийому громадян залишалось близько двадцяти хвилин, йти неспішним кроком до мерії – хвилин десять, не більше, але якщо вона запізниться, її можуть не пустити, і вона не тільки не подарує міському голові жовтого нашийника і не розповість про жорстоке ставлення до тварин його підлеглих, а й не виконає доручення діда, а це вже зовсім кепсько! Дівчина не знала, як їй правильно вчинити – іншого шансу знайти Чарлі точно не буде, і так доля зараз дарує їй неймовірну можливість, начебто дякуючи за всі клопоти про собачок.

Білявка не поспішаючи і скоса позираючи на Вікторію, чалапала вгору по бруківці до площі, а дівчина намагалася вдати, що їй немає ніякого діла до собаки, але розуміла, що тепер, помітивши, Білявка так запросто її не підпустить. Через десять хвилин маневрів і обережного скорочування дистанції сука і дівчина нарешті опинилися на центральній площі міста: як завжди, малолюдній, пронизаній вітром, безбарвній, бо все, що відбудували тут красивого на початку ХІХ століття, всередині й кінці ХХ-го знесли без вагань, натомість увіткнули, наче суху палку, безглуздий, височенний, порожній тепер готель, а напроти нього поклали, наче сучкувату дровиняку, «криву хату», тобто колись обком партії, а тепер мерію та обласну державну адміністрацію в одній будівлі, неймовірно архітектурно (та й не тільки) спаплюживши тим самим центр міста. Перекошені бетонні плити площі не дозволяли вдосконалювати навички на скейтах чи велосипедах підліткам, різкий вітер заважав гуляти мамам із візочками, словом, ця площа пристосована лише для перетинання, щоб, певне, ніхто не стовбичив зайвий раз і не муляв око державним мужам.

Білявка, зовсім не злякано озираючись, впевнено побігла по діагоналі, прискорюючись, і Вікторії довелося вже майже й самій бігти, притримуючи рукою сумку. Судячи з усього, псина прямувала до ялинок, що росли за рогом; Вікторія прискорилася, стрімко скорочуючи відстань, бо коли собака зникне з поля зору, то все, не знайдеш, зникне тепер уже назавжди – і певне, то було захоплююче видовище з вікон: красива тендітна дівчина з густим темним волоссям, що розвивається на вітру, стрімко перетинає площу з невідомою метою.

Коли Білявка вже майже досягла мерії, Вікторія здивовано побачила, як прямо на собаку з-за рогу раптом швидко вийшов високий лисий чоловік достатньо грізного виду і впевненого, щоб на нього зреагувати саме так – з панічним переляком. Безшерстий чоловік начебто й сам перелякався собаки і здивувався, розвів руками, наче вітаючись, і ляпнув себе по колінах, здається, навіть щось там вигукнув, скрикнув від несподіванки, наче побачив стару знайому і страшенно зрадів тому факту, а Білявка стрімголов кинулась в єдиний вільний від переслідувачів бік – у широкі скляні двері мерії, що якраз повільно відкривалися зсередини, випускаючи якихось тітоньок з великими торбами. Високий лисий чоловік теж кинувся за собакою, однак спочатку зупинився і почав комусь швидко дзвонити; ця мить дозволила Вікторії першій вскочити в двері, буквально за кілька секунд після Білявки. А далі все сталося, як у казці або кіно – Білявка бігла, а всі двері перед нею, як за бажанням доброї феї-чарівниці, відчинялися начебто самі по собі: спочатку сука непоміченою проскочила повз міліціонера на вахті – той якраз, сидячи за своєю тумбою, замріяно дивився в стелю і говорив по телефону («Я на прийом до мера! – крикнула йому Вікторія, – Сікорська!», але міліціонер і вухом не повів); потім відчинилися двері ліфта, куди зайшли два суворих чиновники з папками, всім своїм пихатим виглядом демонструючи, що саме від них залежать долі міста і людей, які в ньому живуть; чиновники також дивилися поверх голів, повільно і незграбно розверталися в ліфті, як бегемоти, не звертаючи уваги ні на красиву дівчину, ні