Петро Михайлович Лущик - Поміж двох орлів

Іван Данилович підвівся.

— Запросіть сюди князя Мстиславського. Хочу поговорити з ним щодо деяких пунктів листа його величності.

Чи то Іванові Даниловичу довелося довго шукати голову боярської думи, чи з якихось інших причин, але лише через півгодини князь Федір Мстиславський з’явився у низьких дверях, при цьому скинувши високу хутряну шапку. Гетьману завжди було цікаво, як бояри взагалі витримують літню спеку у такому головному уборі.

— Федоре Івановичу, я попросив зустрічі з вами, щоб повідомити про листа, що його я отримав недавно, — сказав Жолкевський, запрошуючи князя сісти.

— Це дуже люб’язно з вашого боку, ваша милість! — відказав боярин. — І що пише король?

— Його королівська величність загалом задоволений сьогоднішньою подією і бажає Московській державі нарешті вийти з тієї смути, яка триває ось уже понад десять років.

— Мені це приємно чути.

— Мені також. Але його величність непокоїться долею колишнього царя, рівно ж як і долею його братів.

— Що саме непокоїть короля? — поцікавився князь. — Василь Шуйський пострижений у ченці і відправлений до монастиря, а його брати Дмитро та Іван зараз перебувають під вартою.

— Його величність вважає, що деякі сили тут, у Москві, можуть спробувати знову посадити колишнього царя на трон, використавши для досягнення цієї мети його братів. Тому король вважає за доцільне відправити братів Шуйських до себе.

Князь Мстиславський кивнув головою. Звичайно, мати у себе під боком скинутого царя — невелике задоволення, а пропозиція польського короля надійшла якраз вчасно.

— Ми вчинимо так, як вважає король, — сказав князь.

— Мені приємно це чути. Наступне, що велів передати король. Прошу передати Патріархові, що король урочисто обіцяє: всі церкви, церковні обряди, вотчини і канони будуть збережені і навіть примножені.

— Я передам ці слова Його Блаженству!

— Але мушу сказати і не зовсім приємні для нас обох слова, — після деякої заминки мовив Жолкевський. — На жаль, його королівська величність не вважає за потрібне саме тепер відправляти до Москви свого сина, щоб не наражати його на небезпеки, що можуть спіткати на шляху до Москви і в самій Москві. Гадаю, пан князь може зрозуміти піклування батька про свого сина.

— Так, звичайно, — згодився дещо спантеличений Мстиславський. — Але прошу повідомити його величності, що тривала відсутність царя може негативно вплинути на й без того непевну ситуацію в державі. Прошу не забувати, що багато людей досі вважає самозванця царем. Лише звістка про законного царя на московському троні зможе заспокоїти чернь. І не тільки чернь.

— Я напишу про це своєму королю, — пообіцяв Станіслав Жолкевський.

Він дійсно мав намір саме це написати Сигізмунду. Тут його бажання збіглися з бажанням московського боярина.

Правда, причини цих бажань були різні.

20 вересня 1610 року зі сторони Смоленської дороги через Богоявленські ворота у Кремль входило польсько-козацьке військо на чолі з польним гетьманом Речі Посполитої Станіславом Жолкевським.

Від побаченого перехопило подих. Тарас Сопоха зупинив коня, щоб краще роздивитися. Перед ним зліва направо майже на версту простяглася брудно-біла стіна з роздвоєними зубцями згори. Через майже рівні проміжки стіна укріплювалася вежами, причому їхня форма і висота були різними. До більшості веж через нешироку річку перекинуті були кам’яні мости, які закінчувалися ще однією невисокою вежею. Щоправда, величність побаченого псувало їхнє покриття, а у деяких — навіть його повна відсутність. Було видно, що вже давно ніхто не намагався хоча б поправити дошки на вежах. Але все це губилося з-поміж численних церков, які виднілися за високими стінами. Складалося враження, що там, куди рухалося польське військо, всім просто не вистачить місця.

— Чого зупинився? — штовхнув його Охрім Іскра.

— Такого я ще не бачив! — признався Тарас.

— Так, побудували на совість, — згодився козак. — Якби довелося штурмувати ці стіни, невідомо, скільки православного люду тут би полягло. Тому що б я не говорив проти польного гетьмана, мушу визнати: його вміння домовлятися безцінне. Невідомо, як складуться події потім, але зараз ми зайняли стольний град Москву без жодного пострілу.

— Слава гетьману! — вигукнув Тарас.

Козак дивно подивився на нього, похитав головою.

— Що? — не зрозумів юнак. — Ви ж самі кажете, що якби не пан Жолкевський, ми не взяли б Кремль.

— А якщо ти так хвалиш гетьмана, то чому він тебе відправив до нас, а не прилаштував біля себе?

— Ну...

— Ну?

— Там місця не вистачило.

— Для тебе чи для всіх?

Тарас не відповів. Йому, звичайно, хотілося, щоб Ян Жолкевський залишив його коло себе, але він розумів, що ніхто не дозволить простому джурі їхати у перших рядах поруч самого гетьмана, старостів і московських бояр. Не знайшлося місця для Тараса і з гусарами, тому юнак потроху відсунувся дедалі назад, аж поки не опинився поруч запорізьких козаків. Вони його прийняли; мало того, Тарасові пощастило їхати поруч полковника Хвалибога, який прислухався до його розмови з Іскрою.

— Ти хто? — раптом запитав полковник.

Запитання застало Тараса зненацька.

— Я? Православний! — відповів Сопоха.

— Я не про це, — відмахнувся Хвалибог. — Я також православний. Та й Іскра, і всі козаки з ним. Та й московити, хоч і хрестяться двома пальцями, — єдиної з нами віри, але це не заважає ні тобі, ні нам воювати з ними.

— Тоді що ви хочете від мене почути? — здивовано запитав Тарас.

— Пан гетьман — лях; там (полковник показав на високі стіни Кремля) московити; козаки — українці. А хто ти?

Тарас задумався.