Рохір ван Аарде - Замах (Щось краще за смерть)

дали такий шанс. Якби його залишили в спокої. Як би він хотів разом з Гедвіг мешкати в одному із тих нових будинків, які довкола будувалися.

Минув і червень. На парад з нагоди двадцятиліття початку Великої Вітчизняної війни він не пішов. І в газетах, і по телебаченню висвітлювали цей парад, на якому була продемонстрована ще не бачена досі військова могутність держави. З репродукторів лунали запевняння Хрущова укласти ще до кінця цього року мирний договір з Німецькою Демократичною Республікою. А маршал оборони погрожував розправитися з паліями війни, з тими, хто погрожував радянській владі. Чи це кінець? Треба негайно прийняти рішення! Треба повідомити, щоб Гедвіг вийшла на американців. Незабаром червень. А якщо вибухне війна? Негайно треба втікати. Куди? А що буде з Німеччиною? Леоніда охопила паніка. Треба принаймні рятувати Гедвіг. Того ж дня написав їй листа, даючи зрозуміти, щоб негайно втікала до Західної Німеччини. Відповідь не забарилась. «Я сказала Лисому Карлу, — так вона називала карлгорстського куратора, — що здорова і готова повернутися разом з Андреасом до Москви. Ця звістка його втішила, і він пообіцяв мені негайно посприяти. Так що скоро побачимося...»

Цей крок можна було і передбачити: вона його ніколи не покине. Спочатку Леонід хотів Гедвіг ще зателефонувати, але зрозумів марність затії. Фатальний збіг обставин! Скоро вони будуть знову разом. Проте це його не тішило. Коли через декілька днів отримав телеграму, то подумав, що йдеться про дату прибуття Гедвіг. А коли відкрив її, то своїм очам не міг повірити: «андреас помер тчк приїжджай тчк вебер».

24

Йому спала божевільна думка: «Цього бути не може! Так просто мене не обдурите!» Леонід настільки звикся з тим створеним в уяві світом, що вже не знав, де вигадка сходиться з правдою. Щойно коли трошки опам'ятався, до нього дійшов зміст повідомлення: «Андреас мертвий!» Як це могло статися? Що трапилося? Ще недавно дитина була здоровою, адже Гедвіг писала, що все в порядку, що хлопчик добре розвивається. Жодного слова про те, щоб він хворів. І раптом — помер! Та перш ніж його встигло охопити почуття скорботи, у нього промайнула стидка думка. На якусь мить він подумав, що якщо це все правда, то ось тобі — шанс, один із тисячі! Душа його вже сповнилася смутком, щойно подзвонила Гедвіг. Вона намагалася триматися в руках, але враз її голос затремтів, і вона заплакала. Хлопчик позавчора раптом захворів, вночі його забрали до лікарні, де й сьогодні вночі помер. У нього була гостра форма запалення легенів, тіло спаленіло від гарячки, і він задихнувся. Леонід чув, як вона плаче, повторюючи: «Боже, крихто моя дорога, кровинко моя!» Від цих слів у нього мало серце не зірвалося і, перш ніж Гедвіг встигла сказати: «Приїжджай, бо я більше не витримаю!», він зрозумів, що зробить усе, аби бути разом з нею у цю трудну хвилину. Виявилося, що вона вже дзвонила до Карлсгорста і їй пообіцяли, що справа приїзду Леоніда вирішиться позитивно.

— Послухай, — сказав він, — Я зроблю все, щоб приїхати...

— Ти мусиш приїхати, Леоніде, ти мусиш. Не покидай мене. Я не можу більше!

І знову у слухавці чувся її плач.

— Мила моя, — просив-благав Леонід. — Будь мужньою. Я знаю, як усе це жахливо, але ти завжди була у мене мужньою. Я зроблю все, щоб приїхати...

Далі він уже на пам'ятав, про що говорив. Були якісь слова втіхи і розради, але як тут утішати, як у нього самого серце стискається. Потім оператор з Карлсгорста роз'єднав їх. «Вам передзвонять завтра!» — пролунало на іншому кінці.

Вже було запізно, щоб застати Юрія чи ще когось, проте він гарячково пробував зв'язатися з ким-небудь. Голос Гедвіг не виходив йому з голови, її розпач і сльози. Сил заснути не було. Леонід згадував Гедвіг і сина, якому навіть не встиг виявити свою любов. В його уяві постав образ немовляти, яке трусилося від пропасниці, аж поки дихання його не стало клекотливим і перервалось. Просто задушилося. Так як професор, і так як задушився Заремба. Дивно, але ще зараз вона була для нього просто дитиною Гедвіг. Можливо, це було б інакше, якби він міг хоч раз приголубити і пригорнути. Але він утратив її, перш ніж устиг побачити, і раптом з болем і жалістю зрозумів, що це його дитина, його син. Що тепер?

Якщо його пустять до Берліна і вони втечуть, то це стане новим випробуванням для Гедвіг. Адже те, що він там сяде в тюрму, ясно як день. Саме тоді, коли буде їй потрібний, коли мав би бути опорою. І знову вона залишиться одинокою. Самотності вона не витримає. А хто її витримає? Дружина професора чи дружина Заремби? А як він думає спокутувати свої вчинки? Стражданнями Гедвіг і усвідомленням того, як вона терпить? Це останнє було найстрашнішим, що тільки могло його спіткати.

Щойно о дванадцятій годині наступного дня йому вдалося зв'язатися з Юрієм. Зустрітися вони домовилися на вулиці Маяковського, недалеко від готелю «Пекін». З'ясувалося, що Юрій ще вчора довідався про смерть дитини.

— Мені треба якнайшвидше до Берліна, — почав Леонід, — Її самопочуття просто жахливе і навіть не знаю, що з нею буде, якщо не приїду. Хто запоручиться, що в стані такої збудженості вона не скаже чи не зробить щось таке, що може зашкодити справі?

На його велике здивування, Юрій одразу з ним погодився. Чи це було зумовлено особистою симпатією Юрія до Гедвіг, чи його занепокоїли звіти з Карлсгорста, але й Юрія стурбувала можливість провалу. Він підтримав Леоніда в його намірі поїхати на похорон і повернутися потім з Гедвіг до Москви.

— Звичайно, не я приймаю такі рішення, але я негайно про це доповім.

— Гедвіг сьогодні мені передзвонить. Що я маю їй сказати?

— Зателефонуй о третій. Я буду у себе.

Ця раптова готовність посприяти виїзду після всіх тих упертих відмов насторожила Леоніда. Чи вони насправді були занепокоєні, що Гедвіг почне їх викривати, і тому ризикнуть його