Володимир Нефф - Прекрасна чаклунка

причини щось приховувати, а тому кажу по-солдатському грубо, зрозуміло і ясно, що я німецький дворянин, син батьків-німців і з мовою місцевого населення моєї рідної Богемії ніколи не стикався ні вдома, ні в школі. Чи не так, Максе?

— Достеменно так, mon oncle[12], — відповів небіж.

— Тоді я перепрошую вашу високість, — сказав Петр. — Ваш розум, напевне, заклопотаний проблемами якнайбільшої ваги, а я так нерозважно відвернув його на безплідне поле, неродючу ріллю. Бо що таке мова, питаю я, що таке взагалі людська мова? Замолоду я вважав мову, тобто здатність висловлювати думки, за славу людини, за гордий знак відмінності, вищості над твариною, здобуток розуму, крила духу, знаряддя фантазії, вінець на чолі, але життя згодом навчило мене, що правда зовсім в іншому, бо мова, замість бути для людини благословенням, стала їй прокляттям і служить не для слави, а для ганьби.

— Дуже дивне твердження, — сказав герцог. — Тим дивніше, що свою гану мові ви висловлюєте мовою вельми вишуканою. А як же ви доведете своє незвичайне твердження?

— Людська мова, — відказав Петр, — незрівнянно складніша й витонченіша від природних звуків, якими тварини принаджують одна одну, чи остерігають, чи виражають біль або страх, бо й світ людини безмежно складніший від світу тварини, але це не перевага наша, а навпаки — нещастя й погибель. Людина мусила винайти мову насамперед для того, щоб виправдовувати свої помилки, розплутувати тенета, в які вона раз у раз попадає через власні пристрасті, жадобу, себелюбство, короткозорість, ненажерливість, невігластво й тупість. Словами ми обмовляємо, зраджуємо, ображаємо, без кінця виправдовуємося один перед одним, бо натикаємось один на одного, ходячи кривими стежками. Мова — знаряддя лінощів, бо нею ми віддаємо накази слугам, щоб зробили за нас те, чого ми самі не хочемо робити, а вони, мудріші від нас, мовчать.

— Дивно, — сказав герцог. — Безглуздя, але цікаве.

А Петр вів далі:

— Мова необхідна нам, щоб прикривати неприємні ситуації, які ми викликали знов-таки своєю мовою. Мови ми вживаємо, щоб облудно заспокоювати людей, цілком слушно занепокоєних. Мовою оповідаємо про те, що зробили й чого зазнали, бо любимо вихвалятися своєю відвагою та розумом. Рівні, правильні, природні взаємини між людьми обходяться без мови. Мова — це знаряддя не для висловлювання правди, бо правди не хоче чути ніхто, а для брехні й прикидання, не для розради, а для глузів. Мова — не клич героя, а рев хижака. Словами ми розпитуємо про дорогу, бо світ наш став такий, що в ньому вмить заблукаєш. Словами ми оголошуємо війну, дискутуємо про те, скільки ангелів може поміститись на вістрі голки, славимо бога, хоч не знаємо, чи він є. А насамперед — словами ми патякаємо, базікаємо, плещемо, просторікаємо, що, хоча сам з огидою це усвідомлюю, роблю зараз і я, вашої високості покірний слуга.

— Безперечно, — погодився герцог. — Ви говорите дурниці, але висловлюєте їх добре. Мій приятель патер Жозеф буде напевне радий, коли я скажу йому, що ви, його протеже, якого я на його прохання розшукав і врятував від смерті, окрім інших чеснот, які так цінує в вас патер Жозеф, ще й спритний розмовник, дотепний майстер словесної гасконади і актор.

— Ваша високість називає мене актором? — здивувався Петр.

— Атож, — підтвердив герцог. — Ображатись на це не треба, бо я люблю й поважаю акторів, І, слухаючи та спостерігаючи вас, я згадав Шекспіра, англійського драматурга, що вустами принца Гамлета переконує акторів говорити стримано, делікатно, не вимахувати руками і в усьому дбати про міру, навіть у самій стриманості та делікатності держатись міри, тобто завжди поводитися природно. Саме так робили ви, промовляючи переді мною, і для мене було щирою втіхою слухати вас. Ви мені сподобались, пане де Кюкан, і я радий, що ви прибули до мого двору. Я певен, ви дасте нам змогу довго тішитись вашим товариством.

— Для мене, — відповів Петр, — це була б честь і втіха, якби я міг прийняти ваше запрошення, але обставини, над якими я не владен, не дозволяють. Ваша високість самі сказали, що звернули свою увагу на мою незначну особу тільки заради отця Жозефа, а він, скільки мені відомо, тепер у Регенсбурзі. Я досі не знав, що він хоче мене бачити, а тепер, коли знаю, не хочу гаяти час і прошу вашу високість не ображатись, коли я поїду до нього негайно, а точніше кажучи — завтра вранці.

— І я вертаюсь до Регенсбурга завтра вранці, — озвався герцогів небіж Макс. — Буду радий, коли ви поїдете зі мною.

Петр чемно подякував, але відмовився: він, мовляв, має намір їхати дуже швидко.

— Ваша ревність робить вам честь, — сказав герцог, — і не суперечить моїм намірам: хай той капуцин бачить, що перед Вальдштейном досить зронити слівце — і зразу все розворушиться. Я звелю написати листа, і ви відвезете його патерові. А поки що віддаймо належне доброму давньому німецькому звичаєві і їжмо та пиймо всмак, байдуже, чи воно подобається якомусь там панові французові, чи ні.

Коли пізно ввечері придворне товариство розходилось, де ла Прері, йдучи поруч Петра, сказав тихо, з досадою:

— Як згадати, що ви ворог Вальдштейна й прилюдно називаєте його душогубом, то мушу сказати, що ви розводились перед ним, втираючись у його ласку, напрочуд ревно. А як тільки справді втерлись, то зразу відхилили його запрошення. Визнаю щиро — не розумію вас.

— Боюся, що не можу пояснити вам свою поведінку — і ніколи не зможу, — відказав Петр. — Ідеться про річ таку несамовиту, що її дуже важко узгодити з розумом і з правдою. Я мушу спершу як слід виспатись. Бо мені здається, що, коли скінчиться авантюра, в яку я оце встряю, я вже не матиму спромоги давати вам пояснення.

— То чом не пояснити зараз?

— Бо я не зовсім певен, чи я при здоровому глузді, — відповів Петр.

Але виспатись як слід він так і не зміг, бо коли зачинився в покої, який приділив йому