Володимир Нефф - Прекрасна чаклунка

герцог, у двері пошкрябалась Лібуша, і, як напередодні в темниці, в її очах і на вологих губах знов солодко тремтіло місячне сяйво. Вони обоє довго пробули в розкоші й блаженстві, в цілковитій згоді з Петровими поглядами зовсім обходячись без слів. Аж як у вікнах почало сіріти, Лібуша зашепотіла млосним, сповненим захвату голосом:

— Я чекала, що ти схочеш надолужити прогаяне того разу, але аж такого не сподівалася. Шкода, що ти від’їжджаєш. Чи побачимось ми ще коли?

Петр відповів, що це дуже ймовірно, а тоді спитав про річ, яка його цікавила:

— Чого ти сьогодні ввійшла дверима, а не влізла вікном?

Вона глянула на нього з подивом:

— Як це вікном? Відколи це дами лазять до коханців вікном?

Це його розсердило.

— Хіба ж ти не пролізла до мене вікном у в’язницю, обернувшись кішкою?

— Не знаю, про що ти кажеш, — відповіла Лібуша.

— І не втікала з Кемптена в зеленярському візку, теж перекинувшись кішкою?

— І про це я нічого не знаю.

— Може, не знаєш і про те, що напустила на все місто танець святого Вітта?

— А нащо мені було це робити?

— Щоб затримати страту, поки приїде шевальє де ла Прері, — терпляче сказав Петр.

— Страту призначили на десяту годину, і часу було вдосталь.

— Годі вже про це говорити, — сказав Петр. — І пробач, що я так по-дурному допитувався.

— Запам’ятай перше й головне правило втаємничення, — відказала Лібуша. — Коли щось і станеться трохи не так, як ми вважаємо за природне, то врешті знаходиться якнайприродніше пояснення. Піди спитай кемптенців, чого це в них усіх пухирі на ногах. «Бо ми довго стояли на твердому в спеку», — відкажуть тобі. А що я перекинулась кішкою — це сміховина, тобі щось приверзлося, любий мій. Ти бачив кішку в зеленярському візку? Ото диво! Може, скажеш, я справді мусила втікати з порожніми руками, щоб мене не схопили й не спалили як відьму? Але хто може довести, що я казала неправду, коли твердила, буцім мене пограбували? Вірити в чари й чаклунство має право кожен, але так само кожен має право й не вірити. Виходить те на те.

Потім Лібуша задрімала, а коли прокинулась, був уже білий день. Місце, де недавно лежав Петр, було порожнє, а сам Петр — за горами й лісами.

Мудрість отця Жозефа

З’їзд курфюрстів-католиків, як ми знаємо, відбувався в Регенсбурзі, старовинному портовому місті на Дунаї, яке під назвою Радасбона пам’ятало ще кельтські часи, а за римлян звалося Каста Регіна. Цей з’їзд привабив до тісного, стиснутого старезними мурами містечка, до його вузьких будинків та покручених завулків куди більше гостей, ніж було в ньому жителів, — тисяч із двадцять п’ять. Крім герцогів, графів та князів, таємних радників, генералів, чужоземних дипломатів, єпископів та кардиналів, наїхало всіляких кар’єристів, що охоче зав’язували знайомства з людьми впливовими й могутніми і з’являлися всюди, де щось діялося. За ними примандрували до Регенсбурга незліченні юрби авантюристів з непевними намірами й метою, і професійних дармоїдів, повій та звідників, жебраків, калік, знахарів та шарлатанів, бродячих музик, шулерів, найманих убивць, ворожбитів та хіромантів, поспіль фахівців високого класу, і продавців памфлетів, мощей, ладанок, чоток… Від цього підозрілого кодла місто аж гуло, наче вулик перед роїнням.

Виникла житлова криза. Лише найвельможніші пани знайшли притулок у єпископських палатах та в монастирях; менш вельможні мали ще радіти, коли за несвітські гроші знаходили куток у мансарді або вежі патриціанського дому. А де прихилила голову й сховалась від негоди вся приблудна злидота, невідомо. Один з учасників з’їзду, герцог Крістіан Ангальт-Бернбурзький, тобто не бідняк, сяк-так помістився в домі заможного купця ІІІперля. Як ми дізнаємося з його щоденника, що зберігся до наших днів, у тому домі була нечиста сила: так званий «польтергайст» — «дух-гуркотун» — уночі грюкав, бряжчав кайданами, а коридорами бігав мертвяк у савані; це не давало герцогові спати, але перебратись не було куди, і він мусив терпіти всі замогильні бешкети. Завдяки цьому ім’я скромного регенсбурзького купця ІІІперля попало в історію, а тепер і в художню літературу.

З того самого щоденника ми дізнаємося також, що учасники з’їзду жили весело й буйно, не трусились над гаманцем, одначе, здається, не могли похвалитись ні дотепністю, ні винахідливістю. На великих бенкетах, пише герцог Крістіан, лунала чарівна музика і з фонтанів било вино; облави на вовків та зайців чергувалися з лицарськими турнірами, на яких завжди здобував лаври переможця син цісаря Фердинанд Третій, король Чехії та Угорщини, хоч був тендітний тілом і не дуже сильний. Усі побожні вельможі ходили щодня до вечерні в собор святого Петра розкішною процесією, від блиску якої натовпові цікавих аж дух переймало. Темою розмови, коли вірити нотаткам герцога Крістіана, бувала здебільшого жахлива спека, того літа нібито ще гірша, ніж в Італії, а головне — триваліша; говорилось і про те, кому пощастило в пікет, триктрак, ландскнехт, реверс, трумадам, турнікет, гок, брелан, басет, калабас та інші ігри — вітчизняні й завезені з чужини. Великим інтересом тішився придворний блазень, наділений дивною пам’яттю й міцними зубами, якими він перекушував ланцюжки. Балакали й про те, хто що вполював; перебирали найновіші відьомські процеси, між ними — випадок з одним літнім добродієм із Бамберга; він зважився стати перед цісаревим троном із зухвалою скаргою, ніби його дружина, брехливо обвинувачена в чаклунстві, на тортурах призналася в тому, чого й не робила, і була спалена живцем.

Говорити в товаристві про політичні справи вважалося за несмак і невихованість. Ім’я Альбрехта Вальдштейна було табу. Громадські справи обговорювали тільки за зачиненими дверима, на приватних зустрічах або зборах вельмож.

Отже, можна сказати, з’їзд проходив у рамках усталених звичаїв. Про те, що там робилось насправді, широка публіка не дізналась нічого.

Отець Жозеф під час свого суто приватного