Тамара Крюкова - Чаклунка з останньої парти

class="book">Макс зрозумів, що до неї дійшли чутки про спір. Він утратив останнього союзника. Тієї хвилини він подумав, що краще б поцілував дворнягу, ніж новеньку.

Новина про те, що Ливнєв базіка і не тримає свого слова, облетіла школу. Розповідь про вчорашню виставу на роледромі обростала подробицями і ставала легендою. На перервах усі тільки й говорили, що про новеньку. Героїня дня при цьому нітрохи не задавалася. У той же час неминуче спливала ганебна поразка Макса. Навіть малеча носилася за Ливнєвим і запитувала: «Коли поцілуєш собачку?»

На довершення всіх нещасть Єрмолаєв повідомив, що приїжджає його мати з Америки.

Ця новина остаточно добила Макса. Але здаватися він не збирався. У нього в голові визрів план помсти.

Тетяна Єрмолаєва-Джоунз прилетіла ранковим рейсом. Вона зателефонувала з аеропорту і повідомила, що приїде, як тільки відвезе речі в готель.

— Навіщо ж у готель? — здивувався Никанор Іванович.

— Вибач, тату, я відвикла від вигод на вулиці. І потім, ми з тобою рідко могли вжитися під одним дахом, — сказала вона.

Безсонна ніч і довгий переліт вимотали Тетяну, та все ж їй так не терпілося побачити сина, що вона не стала затримуватися в готелі. Прийнявши душ і нашвидку перевдягнувшись, вона примчалася на Вишневу, де на неї чекав сюрприз. Її ошелешила присутність чужих людей.

Діти були в школі, а Августина тактовно вийшла прогулятися, залишивши батька наодинці з дочкою.

— Ти не говорив мені, що ви з Васею живете не самі,— сказала Тетяна.

— Я просто не встиг. Августина з онучкою у нас всього кілька днів. Розумієш, вони біженці, і їм ніде було зупинитися.

— І звичайно, знайшлася щедра душа, яка готова влаштувати зі свого будинку притулок для бомжів, — уїдливо сказала Тетяна. — Тату, у твоєму віці заводити романи дещо дивно.

— Це зовсім не роман.

— Кого ти хочеш обдурити? Я ж бачу, що ти аж світишся, коли дивишся на свою пасію. Отямся! Згадай, скільки тобі років. У тебе радикуліт, тиск…

— Тепер уже немає,— заперечив Никанор Іванович. — В Августини золоті руки, справжній цілительський дар. Жодних недуг. Я себе почуваю помолоділим років на тридцять. Вона просто чарівниця.

— Знаю я таких чарівниць. У народі це називається: «Сивина в бороду…»

— Знаєш, я досить дорослий, аби моя дочка не вказувала, як мені жити. До того ж я тобі нічим не зобов'язаний, — холодно сказав Никанор Іванович.

— Лише не вдавай, ніби з моєї вини ти живеш на пенсію, а я не даю грошей на утримання сина. Я тобі гроші посилала. Ти сам відмовився.

— Якщо ти посилаєш нам гроші, то припускається, що ми самі вирішуємо, куди їх витратити.

— Але ти їх витрачаєш не на справу, а на свої безглузді винаходи. І Васю підбиваєш, аби він виріс таким же невдахою, як ти. Я цього не дозволю, — сердито заявила Тетяна.

— Можливо, на твій погляд, я невдаха, але моїми винаходами користуються мільйони людей і вдячні мені.

— Знаю їхню вдячність. Усі твої винаходи давно привласнили інші, запатентували і тепер отримують від цього чималі гроші. А ти годуєш злидні на свою пенсію.

— Щоб бути комусь вдячним, зовсім не треба знати ім'я людини. Я певен, що я потрібний. Ти вважаєш себе успішною жінкою, а я ось що тобі скажу. Всі твої гроші, двоповерховий будинок і три машини в гаражі — це лише видимість успіху. Єдиний успіх у твоєму житті — Вася, але ти цього так і не зрозуміла.

Тетяна хотіла відповісти, але натомість заверещала і ракетою злетіла на стілець. З-під столу показалася морда невідомої рептилії, а потім виповзла істота, схожа на динозавра, схрещеного з кажаном.

— Це що таке?! — закричала Тетяна.

— Липоччин вихованець. Не бійся, він дуже ласкавий і не кусається, — запевнив її Никанор Іванович.

— Ви-ви-хованець? — від потрясіння Тетяна почала заїкатися. — Забери звідси цю гидоту!

— По-перше, діти його люблять. Зовсім непогано мати домашню тварину. Це привчає дітей про когось піклуватися. А по-друге, це дуже рідкісний вид варана. Я такого не знайшов у жодній енциклопедії.

Він звернувся до дракончика:

— Феліциусе, піди-но посидь у своєму кошику, поки ми поговоримо.

Рептилія слухняно почимчикувала до котячого кошика, де їй обладнали лежанку.

— Ось бачиш, це на диво розумна істота. Іноді мені здається, що він розуміє кожне слово.

— Я рада, що в цьому домі є бодай одна розумна істота, — сердито сказала Тетяна.

Зустріч із сином радості теж не