Валерій Олександрович Шевчук - Долина джерел

час: чи треба нам зараз про щось мудре чи немудре розмовляти? Чи не краще пильніше вслухатись у себе: може, цей момент навіки загусне в нашій пам’яті й колись зігріє нашу самоту?

— Скажи,— повернулася вона до мене,— а чи не здаюся я тобі нерозумною?

Я всміхнувся. Мені хотілося сказати, що вона здається мені чудовою. Але я не був привчений говорити компліменти, тому легенько торкнувся вустами її вуха.

— А знаєш, мені ще нема вісімнадцяти, — сказала, не дивлячись на мене, Катя. — Я тоді тобі неправду сказала.

Я похитав головою. Легка усмішка так само цвіла на моїх вустах.

— Боялася, що дивитимешся на мене як на дитину, — так само категорично сказала Катя.— А мене це ображає, розумієш?

Я розумів: тут теж своя закономірність — людина перестане на таке ображатися, коли вона вже не буде дитиною.

Я знову торкнувся вустами її вуха, наче хотів шепнути щось ніжне й заспокійливе.

— А ти віриш, що душі можуть бути споріднені? — спитала тихенько.

— Безсумнівно, — сказав я.

Ми засміялися, можливо, від того, що нам було просто хороше — той стан, коли не потрібно витрачатись на слова.

Сіли на трамвай і довго їхали, міцно притулившись плечем до плеча. Потім я провів Катю додому, був розкішний, широчезний вечір, дихалося надзвичайно легко. Катині очі блищали, вона всміхалася, а я знову замуокотів романс: «Не співайте мені сеї пісні». Катя вклала свої долоні в мої і жалібно на мене дивилася. Нам і справді не хотілося розлучатися — це чудово, коли одне одного розумієш, коли тобі тільки за двадцять, а їй хто зна ще скільки до вісімнадцяти. Але бувають хвилини, коли все летить шкереберть, коли мова очей переконливіша за мову язика, коли шукаєш золотої неподільності і знаходиш її на твоїх-таки вулицях.

— Не проводь мене до будинку, — зніяковіло попросилася Катя.

— Гігієна? — засміявся я.

— Угу! — зітхнула вона й попрощалася.

Я трохи постояв, але вона не поверталась і не озиралась. Тоді повернувся й пішов я сам. Ішов, наче впитий невідомим трунком, десь зовсім поруч існувала моя Катя, звичайна й дуже юна дівчина; то було чудово, що я її зустрів і що ми, нещодавно зовсім не знайомі, так гарно й просто одне одного зрозуміли. Мені раптом захотілося під ту хвилю, щоб оці стіни, безліч стін, видимі й невидимі, розсунулися й зникли. Хай би були тільки стіни, що захищають від негоди, а не від людей! І хай не треба буде людям ховатися одне від одного за сімома замками! Може, це не так просто, як здається, може, це тільки моя химера, але такий він уже є, оцей сьогоднішній настрій, і я зараз справді цього жадаю.

Я сів у тролейбус. В гуртожитку застав Володьку, який заглибивсь у читання.

— Ну, як любов? — спитав він.

— Чудово, — відповів я.

— Хороша дівчина, — сказав Володька.

— Ще б пак! — відповів я.

— А я оце читав. Теж про любов! — він постукав об палітурку.

Я засміявся. Потягнув його на вулицю. Такий же розкішний сьогодні вечір, такий широкий і теплий. Таке розкішне над нами небо і такі ми до безмежності молоді!

Всі горіхи, що лущаться

Дівчина йшла, сховавши руки в кишені пальта. Світило сонце, яскраве й тепле, темнів сніг, калюжі здавалися чи чорними чи й синіми, люди шумливо проходили мимо, гуркітливо котилася вулиця, а дівчина йшла та йшла, поклавши руки в кишені, й перебирала пальцями горішки, що там лежали. Горіхи були кругленькі й, мабуть, смачні; пальці підхоплювали їх, зважували, шукали заглибин та горбочків, ковзалися по гладеньких боках. Хотілося розкусити горіха, але навколо пливли людські обличчя — як це вона виглядатиме з горіхом у роті: горіх, напевне, міцний, і розкусити його не так просто...

Прибігла була сьогодні до неї Валька, з очей її бризнули сльози, а надміру розчервонілі губи почали розказувати їй те, про що знала вже давно: ходив, бачите, три роки, а зараз одружується з іншою. «Як він міг, як він міг!» — обурювалася Валька, і ці слова мимохіть ставали як приспів до якоїсь пісні, забутої чи тільки-но складеної... Дівчина морщить лоб, це так негарно бути неуважливою, адже Валя — подруга її найкраща. «Годі, годі, годі!» — каже вона, теж наче приспівуючи, а вуста у Валі червоні, наче калина спіла, і на калину ту бризкає роса її сліз.

І стало їй дивно надміру, що так воно ведеться в світі: сидиш і чекаєш, ідеш і чекаєш і начебто себе на торг виставляєш: «Купуйте, купуйте, смачно й поживно!» Ні, це вона перегнула, але в серці таки застряг якийсь чудний клубочок, як котик вербовий, лоскоче, сухий і пухнастий, і обливає його холодною міддю синиця, котра десь сховалася тут, поміж стін, і ллє, ллє оту мідь, наповнює груди, і той сірий клубочок розтає в грудях помалу, і лагідниться її зір, тим більше, що бачить вона, як назустріч їй іде сухенька гостроноса й гостроока бабуся, тулить до грудей випещеного тлустого кота й насторожено поглядає навдокіл, начебто всі ці люди знамірилися напасти на неї, щоб розірвати того кота на шматки.

Дівчина вдихнула весняного повітря, але їй здалося, що вона вступила в кімнату до тої старої: там трухляві меблі, порцелянові кицьки й слони і пахне так, як пахне в кімнатах старих дів. Дівчина здригається і задкує, їй уже не здається, що вона сидить і чекає, іде і чекає, бо, може, вона й справді чекає? Навколо мигають худі і вгодовані обличчя, коштовні шуби й простенькі пальтечка; на ній простеньке пальтечко, але