Джонатан Сафран Фоєр - Все ясно

очі важко було розгледіти, тому шо вони були глибоко посаджені на обличчі, але коли я приглядався тоді, як вона дивилася на мене, то бачив, шо вони блакитні й блискучі. Саме по очах я зрозумів, шо вона і є та Августина з фотки. І дивлячись їй в очі, я був певен, шо це вона врятувала героєвого діда і ше, можливо, багатьох інших людей теж. Я уявляв собі, як дівчинка з фото перетворилася в жінку, яка отут ходила перед нами по кімнаті. Кожен день поставав переді мною, як окрема фотографія. Усе її життя розгорталося, як книга з фотокартками. Одна з них зображала її і героєвого діда, а остання — її і нас усіх.

Коли їжа після багатьох хвилин очікування була вже готова, вона принесла її нам на стіл, давши кожному окрему тарілку, а собі тарілки не взяла. Одна з картоплин впала на підлогу — БАЦ! — всі ми розсміялися з різних приводів, які витонченому авторові пояснювати не годиться. І тільки Августина не засміялася. Напевно, їй стало дуже незручно, бо вона довго ховала від нас своє обличчя. «З вами все в порядку?» — запитав Дєд. Але вона не відповідала. «Все в порядку з вами?» Несподівано вона обернулася до нас і сказала: «Ви, напевне, стомилися з дороги?» — «Ну, так», — сказав Дєд і відвернувся, ніби знітився, хоча я і не зрозумів, чого тут знічуватися. «Я можу піти на базар і купити вам чого-небудь холодного попити, — сказала вона, — „Кока-Коли" там або ще чогось». — «Ні, не треба, — сказав Дєд з такою поспішністю, ніби він боявся, шо вона піде й не вернеться, — не треба, ви і так до нас дуже щедрі. Посидьте з нами». Він енергійно відсунув стілець від столу й зачепив ящик МЕНОРИ/ ЧОРНИЛА/ КЛЮЧІ. «Дякую», — сказала вона. «Ви дуже красива», — сказав Дєд, і я думаю, шо ні я, ні він сам не сподівалися, шо він це скаже. На хвилину зависла тиша. «Дякую, — знову сказала вона й відвела очі від його погляду, — це ви

щедрі». — «Але ж ви дуже гарна», — наполягав Дєд. «Ні, — сказала вона, — я не красива». — «Я теж вважаю, шо ви красива», — втрутився я, і хоча я теж не сподівався такого сказати, але і не пошкодував про це. Вона була така красива, ніби хтось, кого ти ніколи не зустрічав, але завжди мріяв зустріти, хто надто хороший для тебе. А ше я помітив, шо вона дуже сором'язлива, їй було незручно дивитися на нас, і тому вона постійно ховала руки в кишені. І ше я вам скажу, шо коли вона дивилася на нас, то ні разу на всіх, а тільки на мене.

«Про що ви говорите? — спитав герой, — вона вже згадувала про мого діда?» — «А цей по українськи не говорить?» — спитала Августина. «Нє-а», — сказав я. «А звідки він?» — «З Америки». «Це десь у Польщі?» Я не міг повірити, шо вона не знає про Америку, але, правду сказати, від цього вона не почала мені подобатися менше. «Ні, це дуже далеко. Він прилетів сюди літаком». — «На чому?» — «Ну, на літаку, — сказав я, — ну, по небу». Я розвів руки, як літак, і знов мимохіть зачепив ящик, на якому було написано ПОЧУТТЯ. Далі я губами видав звук літака. Це її налякало. «Не треба», — сказала вона. «Чого?» — «Будь ласка», — сказала вона. «Це через війну?» — спитав Дєд. Але вона промовчала. «Він приїхав побачити вас, — сказав я, — приїхав спеціально через вас». — «А я думала, що це ти, — сказала вона, — я думала, що чекала саме на тебе». Це мене розсмішило, і Дєда так само. «Ні, — сказав я, — це він». Я поклав руку на голову героєві: «Це він мандрував, шоб знайти вас». Це знову змусило її розплакатися, хоча я не хотів цього робити; ситуація була, я вам скажу, не з приємних. «Так ти через мене приїхав?» — спитала вона, обертаючись до героя. «Вона хоче знати, чи ти приїхав через неї». «Так, — відповів герой, — переклади їй, що це дійсно так». — «Так, — сказав я, — все це через вас». — «Але чому?» — запитала вона. «А чому?» — спитав я героя. «Тому, що якби не вона, то я би не опинився тут, щоб побачити її. її існування уможливило увесь пошук». — «Тому шо ви спричинили його, — сказав я, — якби ви не врятували його діда, то його би не було». Вона почала часто дихати. «Я би хотів їй дещо дати», — сказав герой, витягуючи шось зі своєї сідалищної сумки. «Переклади їй, що тепер у неї є гроші. Я знаю, що тут мало, не може бути достатньо. Це лише трохи грошей від моїх батьків, щоби зробити її життя трохи легшим. Віддай їх їй». Я взяв конверт. Він був повний. Там, мабуть, були тисячі доларів. «Ав-густино, — сказав Дєд, — ти би не хотіла вернутися з нами в Одесу?» Вона не відповіла. «Ми могли би потурбуватися про тебе. У тебе є тут сім'я? Ми і їх заберемо. У нас там досить місця. Так же жити не можна, — сказав він, вказуючи на хаос, — ми подаруємо тобі нове життя». Я переклав герою те, шо сказав Дєд. Я побачив, шо його очі зволожилися. «Августино, — сказав Дєд, — ми можемо забрати тебе від усього цього». Він вказав на її кімнату і на всі ці ящики: ВОЛОССЯ/ДЗЕРКАЛЬЦЯ, ПОЕЗІЮ/ НІГТІ/ ШАХИ/ РЕЛІКВІЇ/ ЧОРНУ МАГІЮ, ЗІРКИ/ МУЗИЧНІ СКРИНЬКИ, СОН/ СОН/ СОН, ПАНЧОХИ/ ОБРЯДОВІ ЧАШІ, ВОДУ, ЯКА СТАЛА КРОВ'Ю.

«А хто така Августина», — спитала вона.

«Шо— шо?» -спитав я. «Хто така Августина?» — «Августина?» — «Що вона питає?» — «Фотокартка, — нагадав мені Дєд, — ми не знаємо, шо написано на звороті. Може, це зовсім не її ім'я». Я знову показав їй фото, і вона знову розридалася. «Оце ви, — сказав Дєд, тицяючи пальцем на зображення, — от бачиш, тут ти ще маленька дівчинка». Августина замахала головою, шо ніби ні, це не я, я — не вона. «Та це просто дуже старе фото, — сказав мені Дєд, — вона вже забула». Але в той момент я вже вирішив, шо Дєду в