Урсула К. Ле Гуїн - Останній берег

— О ви, хто вже прожив своє життя! Ідіть з миром і будьте вільними! Я розриваю ті пута, які досі тримали вас у полоні. Анваса мане харв пеннодате!

Ще протягом деякого часу мовчазний натовп стояв непорушно, а тоді люди повільно обернулися, побрели кудись у сіру імлу і розчинилися в ній.

Гед сів. Глибоко зітхнув. Потім поглянув на Арена і поклав руку йому на плече. Долоня була теплою і твердою.

— Їх не треба боятися, Лебанене, — сказав Гед, м'яко посміхаючись. — Це ж лише мерці, тільки й того!

Арен кивнув, хоч зуби його цокотіли, а дрижаки проймали аж до кісток.

— Але як... — почав юнак, але язик і губи не слухалися.

Гед зрозумів його запитання.

— Це він викликав їх із потойбіччя. Власне кажучи, оце і є те вічне життя, яке він усім обіцяє. А повернутися назад вони можуть лише за його наказом. З'явившись на поклик Коба, ці мерці приречені нипати серед пагорбів живого світу, але їм не вистачить снаги бодай бадилинку під ногами прим'яти!

— Тоді... тоді він, мабуть, також мертвий?

Гед похитав головою і спохмурнів.

— Мертві не можуть викликати душі мертвих у світ живих. Ні, він володіє силою живої людини, ба навіть більшою... А тих, хто сподівався стати з ним поруч, він просто обдурив. Свою силу він береже для себе. Коб вважає себе Королем Мертвих, і не тільки мертвих... Але підданці його — лише тіні.

— Не знаю, чому я боюся їх, — зашарівшись від сорому, зізнався Арен.

— Ти боїшся їх тому, що боїшся смерті. І це цілком природно: смерть — жахлива річ, і її належить боятися, — пояснив маг. Він підклав у багаття хмизу та подмухав на жарини, що жевріли під тонким шаром попелу. За мить перед очима Арена затанцював крихітний язичок полум'я. — Адже життя також страшна штука, синку, — додав Гед, — і його теж належить боятися і шанувати.

Якийсь час обоє сиділи, закутавшись у плащі, і мовчали. Тоді Гед раптом промовив дивним похмурим голосом:

— Лебанене, я не знаю, як довго ще він збирається дражнити нас своїми посланцями і примарами. Але ти знаєш, куди він зрештою повернеться...

— У потойбічний світ?

— Так. До них.

— Тепер я їх бачив. І піду з тобою туди.

— Що тебе спонукає? Віра в мене? Ти можеш не сумніватися в моєму щирому ставленні до тебе, але не переоцінюй моєї сили. Бо, здається, я нарешті зустрів рівного собі.

— Я піду з тобою.

— Але якщо я зазнаю поразки, якщо втрачу свою силу і життя, то не зможу відвести тебе назад, а сам ти повернутися не зможеш.

— Я повернуся разом з тобою.

Гед трохи помовчав, а тоді сказав:

— Хлопче, ти стаєш зрілим мужем перед самою брамою смерті. — А тоді тихцем додав ще якесь слово чи ім'я, яким дракон Орм-Ембар двічі назвав Арена. — Аґні... Аґні Лебанен.

Більше вони ні про що не говорили і незабаром знову заснули, вмостившись біля свого ледь жевріючого багаття.

Наступного ранку вони рушили далі, на північний захід; так вирішив Арен, тому що Гед сказав йому:

— Вибирай, куди нам тепер іти, хлопче! Мені однаково...

Вони не поспішали, бо якоїсь певної мети у них наразі не було, і чекали звістки від Орм-Ембара. Навмисно намагалися йти вершинами невисоких дюн уздовж берега, щоб їх було легше помітити з піднебесся. Під ногами подорожан хиталася суха невисока трава. Праворуч від них тяглися золотаві схили горбів, а зліва були солоні болота і західне узбережжя острова. Одного разу далеко-далеко на півдні мандрівці побачили лебедину зграю. Але більше жодної живої істоти вони того дня не зустріли. Якась дивна втома й очікування чогось жахливого тримали душу Арена немов у лещатах. І зрештою він не витримав, першим порушивши тривалу мовчанку:

— Цей острів так само мертвий, як потойбіччя!

— Не смій так казати! — різко перебив його маг. За якусь мить, опанувавши себе, Гед уже зовсім іншим голосом пояснив: — Поглянь на цю землю, уважно поглянь навколо. Адже все це — твоє королівство, королівство життя. Це — твоє безсмертя. Поглянь на ці пагорби: адже вони також смертні і не існуватимуть вічно. Їхні схили вкриває жива трава, у потоках струменіє жива вода... У цілому Всесвіті, у незліченних світах і неосяжних безоднях часів нема і не було інших, точнісінько таких самих струмків, витоки яких криються у земних надрах. А потім ці струмки, зливаючись у потоки і ріки, біжать до самого моря. Глибокі джерела буття, глибші, ніж життя, глибші, ніж смерть...

Гед замовк, і в очах його, коли він сумно дивився на Арена і на залиті сонцем пагорби, була лише велика, невимовна, вселенська любов. І Арен зрозумів це, а коли зрозумів, то вперше цілісно побачив і самого чарівника.

— Я не можу пояснити це краще, — гірко сказав Гед.

І вони мовчки рушили далі. Одначе тепер Арен дивився на світ очима свого товариша і бачив чарівну красу життя, яка нараз відкрилася йому в цьому похмурому краю, — кожна билинка, кожен камінчик під ногами тепер були єдиними і неповторними. Так людина востаннє дивиться на милі серцю місця, вирушаючи в мандри, з яких не буде вороття.

Надвечір дужий вітер прогнав геть отару хмар, що закривали західний край неба, і сонце, ховаючись за обрій, кинуло кармазиновий[11] обрус[12] на океанські хвилі. А згодом, збираючи хмиз для багаття, Арен раптом побачив на березі річечки, біля якої вони влаштувалися на нічліг, залитого черленим сяйвом чоловіка. Обличчя його було трохи дивним, але Арен упізнав його: то був покійний фарбар Сеплі з острова Лорбанері.

За ним стояли інші люди. У всіх були сумні, скорботні обличчя. Вони уважно дивилися на Арена і, здавалося, навіть щось говорили, проте юнак не міг розібрати слів — до його вух долинало тільки невиразне шемрання, яке одразу ж відносив геть західний вітер. Дехто з людей поволі рушив до хлопця.

Арен поглянув на них, потім знову на Сеплі, а тоді відвернувся убік і тремтячими руками підібрав із землі ще одну суху галузку. Випроставшись, Арен оглянувся — біля річечки вже нікого не було. Юнак повернувся до Геда й кинув оберемок хмизу на землю біля багаття, але нічого не сказав про побачене.

Цілу ніч в імлистій мряці острова Селідор, де ніколи не