Юрій Михайлович Канігін - Шлях Аріїв: Україна в духовній історії людства

Немає кращого засобу для вираження православного Вчення Божого, невичерпності Божественного Абсолюту, Господа Бога, вселенського розуміння суті Людини, її творінь, її душі, найскладніших проблем життя і смерті, аніж велика слов'янська мова та її абетка. Так, вона слабіша (бідніша) як знаряддя фіксації фізичних реалій від латинізованих мов Європи. Одначе це, як мовиться, справа наживна. Головне, що наша мова глибоко і всеохопно виражає сферу духовного, те, до чого прагне у своєму розвитку людина й людство на шостому колі всесвітньої історії.

Вище йшлося про різні гілки величезного «лінгвістичного дерева». А тепер спробуємо з'ясувати, куди сягає його коріння. Одразу зазначу, — в землі Північного Причорномор'я. До такого висновку схиляють дослідження німецьких істориків, лінгвістів-сходознавців Г. Вірта і А. Побеля. Як відомо, це вони були ініціаторами археологічних розкопок на півдні України в 1942–1943 роках, мета яких — віднайти лівоарійське коріння «нордичної» раси. І дослідники мали рацію. Шумери-лівоарійці у дотрипільські часи жили саме на землях Аратти. Очевидно, знайдені під час розкопок докази дали змогу Вірту висунути версію про нордичне, арійське походження протописемності: фінікійців він тепер подавав не як винахідників, а лише ретрансляторів алфавіту нового людства. Однак точка зору вченого на спільність протомови індоєвропейців і стародавнього рунічного письма в середині 30-х років (напевно, на догоду фашистській ідеології) трансформується. Він починає говорити про протогерманське походження алфавітного письма. І все-таки. Великий інтерес німецьких вчених до протоукраїнських могильників у 40-х роках дає підстави вважати, що батьківщиною алфавітного письма є земля Аратти.

Російський дослідник А. Кифішин, мабуть, лише повторив відкриття, здійснене Г. Віртом стосовно тотожності шумерського письма Кам'яної Могили (під Мелітополем) і клинопису Месопотамії.

Як би там не було, але центр походження писемності вдалося «зсунути'' із Месопотамії та Фінікії далеко на північ, виявити глибинні зв'язки алфавіту з письменами Північного Причорномор'я та Центральної Європи.

Відомий російський історик-традиціоналіст О. Дугін пише: «Нові дослідження… ще раз підтверджують висновки професора Германа Вірта про походження протописемності і пов'язаного з нею міфосимволічного комплексу з єдиного нордичного джерела, з проторунічного кола, а не з фінікійського близькосхідного культурного центру, який був, у свою чергу, лише одним з багатьох регіонів поширення рунічного письма (через шумерів, які прийшли з Аратти — Ю. К.) і рунічної мудрості. Руський і слов'янський світ (точніше, праруський і праслов'янський — Ю. К.) із своєю дохристиянською символікою є одним із прикладів нордичної (арійської — Ю. К.) традиції, яка зберегла багато із своїх аспектів цільними і недоторканими, у той час як інші культурні форми Європи зазнали впливу вторинних змішаних культур Півдня, далеких від північної чистоти й духовної прозорості, властивих примодіальній гіперборейській традиції» [Дугин А. Мистерии Евразии. — С. 167].

Стосовно цього є і категоричніші судження. Відомий лінгвіст Геральд Харман твердить: «Перша у світі система писемності виникла не в Межиріччі (Іраці), а на дві тисячі років раніше у центрі Європи [Цит. за: Космос давньої України. — С. 41].

Усе це — великий крок до істини, але тільки крок. Історична (порівняльна) лінгвістика переживає кризу, яка лише загострюється а міру накопичення фактичного матеріалу. Назріла потреба в методологічному прориві — новому розумінні феномена людської мови та системи її кодування. Лише це дозволить зрозуміти таємницю слов'янської абетки та інші загадки історичного мовознавства. Староруська абетка, гадаю, якось «випливе» із глибини історичної пам'яті цивілізованого людства або «присниться» нам, як свого часу приснилася просвітителю Русі св. Кирилу.

ТАК ЩО Ж ВИНАЙШОВ КИРИЛО?

Славянский язык и русский — одно есть. Нестор-летописец

А тепер подивимося, яка панує плутанина в думках про походження слов'янської грамоти. Цитуємо найновіший навчальний посібник з історії слов'ян: «Кирило-Костянтин вважається творцем слов'янського письма, і та абетка, якою І користуються досі болгари, серби, росіяни, українці, білоруси і чимало неслов'янських народів Євразії, називається кирилицею, Насправді ж Кирило винайшов іншу — штучну — абетку, а саме — глаголицю. Ця абетка утворена із складних і незвичних для слов'ян значків [Иллюстрированная мировая история.—М., 1997.—С. 34].

От тобі й на! Виходить, св. Кирило винайшов зовсім інше — «складні і незвичні для слов'ян значки», тобто глаголицю, яка до того ж і не прижилася. А те, що розійшлося по всьому слов'янському світу (і не тільки слов'янському — євразійському, тобто пішло до народів Середньої Азії, Сибіру та ін.) — це лише помилково «приписується» Кирилу [ «Багато учених нині схиляються до думки, — пише А. Мединцева, — що Кирило створив саме глаголицьку абетку, а не всім відому кирилицю, що носить його ім'я». Медынцева А. У истоков славянской письменности // Наука и жизнь. — 1985.—№ 12. — С. 92]. Тоді за віщо увесь слов'янський світ вшановує св. Кирила та його брата св. Мефодія (щорічно 24 травня відзначається День слов'янської писемності)?

І ще зауваження фахівців: «Здавалось би, історія слов'янського письма достатньо ясна. Але… Почнемо з того, що найдавніші слов'янські рукописи написані двома абетками (кирилицею та глаголицею — Ю. К.). Кирилиця передує глаголиці, чи вони існували і використовувалися одночасно? До якого часу належать найдавніші слов'янські рукописи? Де вони написані? Чи мінявся буквений склад їхніх абеток? На ці та багато інших запитань відповіді немає» [Там само. —С. 92].

Ближче до істини доволі поширена версія (особливо в Україні), що Кирило, власне, нічого не винаходив, а, прибувши до Корсуня, лише підправив або, скажімо, модернізував уже існуючі письмена, додавши до них 4 літери із грецького алфавіту. Тобто Кирило несподівано виявив на Русі шукане — письмо, схоже в основі своїй на три «священні» письма: староєврейське, грецьке і римське (на яких до того часу переписувалася Біблія). Треба було лише підправити це письмо, довести до кондиції, щоб воно поширилося по всьому слов'янському світу.

Багато це чи мало? Здається, мало, але це тільки здається. Для цього передусім треба було знати староєврейське, грецьке, латинське і слов'янське письмо. Кирила можна назвати слов'янським Мойсеєм. Адже Мойсей також не винаходив біблійну мову і первісний текст книги Буття, а лише «відкрив» їх для більшого загалу, зробив їх широкодоступними, перевівши з розряду таємних, езотеричних учень в учення для всього народу і дописавши кілька розділів.

Св. Кирило не винаходив ні глаголиці, ні кирилиці, він вивів із небуття («езотеричних глибин») святе письмо (алфавіт), яким було зашифровано Учення про Бога, світ, людину. Це алфавіт першокниг людства — Книги Єноха, ведичних першокниг, священних текстів Аратти [Частково ці тексти представлені в Піснях птаха Гамаюн та Велесовій книзі]. Записане в них Учення прийшло в Аратту з Півночі. Потім звідси пішло воно у Дворіччя та Єгипет, де й було відроджене Мойсеєм (звісно, з певним доопрацюванням) у