Борис Дмитрович Антоненко-Давидович - На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори

їжею за принципом — «хоч клоччя, хоч вовна, аби кишка була повна», перспектива попоїсти печену гуску з яблуками видалась Лукулловим бенкетом. Але мені невтямки: невже цей козарлюга, який зберіг і досі зовнішній вигляд військового стройовика — на кашкеті синьо-жовта кокарда з тризубом, охайно підперезана шкіряним поясом шинеля й рушниця за плечима, — не розуміє, що надходить крах усьому тому, в що він вірив і за що бився, може, аж на всіх трьох фронтах — за вимріяну Україну? Чи він гадає, що цього краху після такої великої крові, пролитої за це святе діло, й незліченних жертв померлими від тифу не може бути й що хтось далекоглядніший і розумніший за нього знайде-таки спосіб вивести Україну з її теперішнього неможливого становища? Чи він засвоїв собі народну приказку: «Біда біду перебуде — одна згине, друга буде», так чого ж, мовляв, тоді журитись і впадати в розпач! Тим більше, що тут же, в цій Старій Чорториї, перебуває й Петлюра з нами всіма, а той неодмінно щось примудрує, щоб урятувати Україну.

У величенькому одноповерховому дерев’яному будинку, що належав, мабуть, раніш якомусь дрібному поміщикові, кажуть, уже другий день засідає штаб Дієвої армії разом із міністрами уряду УНР. Що й як вони вирішують — невідомо нікому, але до будинку з ранку збираються старшини й козаки дізнатись про вирішення цієї ради, а значить, і про свою дальшу долю. Стоять вони там цілий день, а й досі нічого не знати, до якого висновку прийшли за дерев’яними стінами керівники уряду й армії.

Прийшли до цього будинку й ми з Романом, але, постоявши якийсь час у цій безвісті, пішли пройтись по містечку.

На містечкових вулицях скрізь сновигають наші військові, проїхала навіть верхи на конях військова оркестра Запорізького корпусу в чорних мазепинках з короткими червоними шличками при боці. Яка вона тут недоречна зараз з своїми блискучими геліконами, корнетами й валторнами, та й що їй тепер грати тут? Хіба що жалібний марш над нами й тим, що є найдорожчим у всіх нас, бо навіть національний гімн «Ще не вмерла Україна» прозвучав би саркастично в цих обставинах агонії України…

А ця агонія позначається не тільки в безкінечному засіданні за таємничими дерев’яними стінами поміщицького будинку, не тільки в тому, що чимраз більше починають марити в тифозній гарячці козаки й старшини, а й у наочному розкладі решток армії: коли-не-коли в містечку чуються постріли. Ні, це не єврейський погром, не прояви мародерства чи грабунків, — це знічев’я стріляють із рушниць, а часом навіть із кулеметів по галках, а то й просто в небо козаки такої дисциплінованої раніш групи, як Запорізька… Ці постріли лякають містечкових євреїв, хоч, відколи почався літній наступ армії УНР, не було жодного погрому, але воднораз дуже тішать єврейських і українських дітлахів, і, коли падає з високої гілки на покриту снігом землю поцілена галка, дитячий ярчак радісно вигукує і плеще в долоні. Кажуть, що, коли генерал Сальський, котрий перебрав від Волоха командування Запорізьким корпусом, десь припізнившись, примчав верхи до Старої Чорториї й побачив ці невинні на перший погляд розваги свого козацтва, в нього з очей потекли сльози: Запорізький корпус, це дитя Болбачана, розкладався й гинув на очах.

У якомусь провулку містечка я раптом зустрів двох своїх односотенців з 2-го Запорізького полку — Богорода й Зарембу. Тоді вони були звичайними рядовими козаками, що попали до полку з розформованого під час Жовтневого перевороту Київського піхотного «юнкерського училища», тепер вони обидва хорунжі, цебто їм надано перше старшинське звання в українській армії, але навіщо їм тепер «хорунжівство», коли, власне, армії вже майже нема?.. Вони запросили мене й Романа в якусь маленьку єврейську халупу край містечка, де крізь прикрашені морозними лисицями у вигляді фантастичної папороті підсліпуваті вікна далеко було видно засніжене поле з смугою лісу в перспективі. Нас почастували досить бридким на смак і до того ж смердючим темно-коричневим самогоном, технологія виробництва якого тоді була ще в первісному зародку, й щупаком, приготованим по-єврейському. Ми згадали наш кримський похід, пом’янули добрим словом нашого сотника Гоженка, що загинув уліті 1918 року на Чернігівщині, коли більшовики, порушуючи умови перемир’я, наскочили на село біля демаркаційної лінії й вигубили майже половину нашої сотні; розповіли, як 2-й Запорізький полк захоплював владу в гетьманців у Харкові та Полтаві, а потім став просуватись на захід, витримавши запеклий бій з гетьманцями під Ромоданом; які мали прикрощі з німцями в Полтаві, що мало не довели до збройних сутичок…

Усе це було в недавньому, а тепер, здається, такому далекому славному минулому, а зараз же що? Молоді хорунжі тільки стенули плечима.

— Що маєте робити тепер далі? Які плани або наміри маєте? — спитав я.

— Та які ж! Що буде з усіма, те й з нами… — відповів за двох Богород, а Заремба поцікавився:

— А ви ж як?

— Та й ми так: що з усіма, те й з нами, — відповів я ухильно, і на тому ми розпрощались, щоб не зустрітися в житті більше ніколи.

На містечкових вулицях так людно, як, мабуть, зроду не було тут, відколи хтось заснував це містечко й дав йому таку дивну назву. Ось іде поважна постать явно єврейського типу в доброму зимовому пальті. У той час, як місцеві євреї, відчувається, трохи збентежені скупченням такої великої кількості військових у їхньому тихому містечку, цей єврей почуває себе спокійно й самовпевнено. Чому? Ми з Романом чуємо, як хтось позад нас із цивільних українських інтелігентів тихо каже, киваючи головою в бік преспокійного єврея: «Пінхос Красний — міністр єврейських справ уряду УНР…» Тепер нам зрозуміло, чому він такий спокійний за свою особисту безпеку. Цей незмінний ні за Центральної Ради, ні за Директорії міністр-єврей так і не зумів разом із своїм міністерством ні стримати єврейські маси на Україні від активної підтримки, ба навіть співучасті в більшовицьких заходах, ані врятувати багатьох невинних євреїв від каральних акцій різних отаманів.

Он на майдані стоїть невеликий гурток, чути з мови, української інтелігенції, й про щось невесело розмовляють, і я з подивом упізнаю здалека серед них Тетяну Кулінич, отого лідера українського студентства в Харкові, а потім співробітницю більшовицького Укрцентрагу в Києві, а неподалеку від неї й українського есдека Котова, Чоловіка української поетки Олени Журливої. Цей для чогось вирядився в чумарку селянського сукна, підперезану кольоровим українським широким поясом. Як і що занесло їх сюди — не важко збагнути: всі вони — тріски розтрощеного бурями корабля української