Джованні Боккаччо - Декамерон

Сі Жанеттині слова суперечили тим замірам, які повзяла пані, щоб додержати даної синові обіцянки, хоч у глибині душі, як жінка статечна, вона схвалювала таке поводження дівчини.

― Як то, Жанетто? ― вела далі пані. ― А якби його милость король (він же ще рицар молодий) зажадав любовної втіхи од тебе, такої гарної панянки, невже б ти і йому одмовила?

― Король міг би взяти мене ґвалтом, ― одказала дівчина без обрізків, ― але самохіть я ніколи не пішла б на нечестя.

Побачивши пані, які у дівчини мислі, перестала вговоряти її, та вирішила все ж таки вивірити в неї ума і сказала синові, що як тільки він одужає, вона помістить його в одній кімнаті з Жанеттою, а він уже нехай сам доб'ється од неї любові, бо матері, мовляв, не випадає, ніби звідвиці, перед дівчиною за сина клопотатися. На те син жодним способом не хотів погодитись і ще тяжче занедужав. Тоді пані сказала все по щирості Жанетті, та вона ще твердіше на своєму стояла. Тут уже розповіла пані мужеві своєму про всі свої заходи, і, хоч нелегко було їм обом, урадили вони спільно оженити сина з Жанеттою: нехай уже живе собі з нерівнею, ніж має без дружини помирати. Так вони й зробили, сю справу з усіх боків обміркувавши. Юнак же цілком одужав, справив весілля з такою радістю, як ніхто у світі, і зажив любо та мило із своєю коханою дружиною.

Тим часом П'єро жив собі в Уельсі у маршала англійського короля і чимраз більше панові своєму під ласку підходив. Він виріс на гарного і голінного юнака, що другого такого на весь острів годі було знайти; у шермицерії[32], верхогонах та інших справах рицарських не було йому рівні, і по всьому краю гучно лунала слава П'єро-пікардійця. Як не забув Господь сестри його, так і на нього самого мав обачіння. Найшло в ту пору на Уельс чумне помір'я і вигубило майже половину людності, та ще багато мешканців з того переляку в чужі краї вивтікало, так що вся країна пустизною лежала. Під те помір'я і маршал, у якого жив П'єро, і жінка його, й син, і брати, і племінники, й інші родичі ― всі повмирали, лишилась одна тільки донька його, панянка вже на відданні, та скількись челядників, у тім числі П'єро. Його ж то (коли пошесть перелютувала), як чоловіка доброго й достойного, обрала маршалівна з поради й призволення небагатьох обивателів, що живими зостались, собі за мужа, вчинивши його паном усіх маєтностей, що їй у спадок припали. Невзабарі король англійський, почувши про смерть маршала, іменував на його місце П'єро-пікардійця, котрого прикмети були йому добре знані. Отак повелося в житті обом невинним дітям графа Антверпенського, яких він мусив був покинути ніби напризволяще.

Уже минуло вісімнадцять років, відколи граф Антверпенський утік з Парижа. Бідував він та горював у тій Ірландії, і закортіло йому на старості літ довідатися, що то з його дітьми діється. За сей час він так перемінився з виду, що здавався зовсім іншою людиною, але од трудового життя ніби аж покріпшав проти молодого віку, коли він жив неробітником. Одягнений в убоге рам'я, покинув він того господаря, в якого так довго служив, і подався до Англії, де він зоставив колись свого П'єро. Дуже йому було любо побачити сина свого маршалом, великим можновладцем, при силі, красі і здоров'ї. Та граф вирішив не одкриватися йому, поки не дізнається, що сталося з Жанеттою.

Знов рушив він у дорогу і не зупинявся, покіль не прибув до Лондона; тут, розпитавши обережно про панію, у котрої він залишив Жанетту, ― довідався він, що дочка його стала її невісткою. Се дуже врадувало його, і всі його колишні лихі пригоди здавались йому незначними тепер, коли він знайшов дітей своїх живих-здорових і в доброму гаразді. Бажаючи побачити Жанетту, почав він старцювати поблизу того дому, де вона жила. Там побачив його раз Джеймс Лемієнс (так звали Жанеттиного чоловіка). Взяв його жаль, що дід такий старий та злиденний, і велів він слузі своєму привести його до господи й нагодувати Христа ради.

Жанетта і Джеймс мали вже кількоро дітей (старшенькому хлопчикові було не більше як вісім років); таких любих та милих малят на всім світі треба було пошукати. Як побачили вони за столом графа, обсіли його кругом і лащились до нього, ніби якась недовідома сила їх на те штовхала, ніби почули вони серцем, що то їхній дід. Він же, знаючи, що се його внуки, жалував їх по голівці, голубив і цілував, так що вони не хотіли йти од нього, хоч як кликав їх вихователь. Почувши сеє, вийшла до них із кімнати Жанетта і насварила дітей, щоб слухали вихователя, бо битиме. Діти заплакали й сказали, що хочуть гуляти з сим добрим дідусем, бо він їх любить дужче, ніж вихователь. Мати засміялася, усміхнувся й граф, що підвівся привітати її не як батько дочку, а як убогий жебрак багату панію. Він несказанно зрадів, побачивши її, та вона ані тоді, ані згодом не впізнала його, так він змінився за сі роки ― постарів, посивів, обріс бородою, став худий і смаглюватий на виду, зовсім не схожий на колишнього графа. Як побачила господиня, що діти не хочуть іти од нього і плачуть, щоб їх не забирали, то сказала вихователеві, нехай залишить їх на деякий час тут. Коли діти бавились отак із любим дідусем, прийшов додому Джеймсів батько і дізнався про те все од вихователя. Свекор недолюбляв невістки і сказав сердито:

― Хай їм лихо, тим дітям. Сказано, старцівське насіння, у матір удалися, тож не дивина, що вони до старців горнуться.

Почув граф сі слова, і вони вразили його в саме серце, та він тільки стенув плечима і зніс мовчки тую вразу ― се була йому не первина. Коли ж дізнався сам Джеймс, як липнуть діти до захожого старця, то, хоч се йому й не вельми подобалось, спитав у діда (аби тільки його діти кохані не плакали), чи не став би він до нього на яку службу. Граф одказав, що став би до коней, бо увесь свій вік ходив коло них, а іншого діла не знає. От і дали йому коня; він його, бувало, попорає та й бавиться собі з дітьми.