Леонід Іванович Смілянський - Сашко

був лагодився взяти з собою, і ми поспішили до сусіднього двору. Про все ми поміркували раніше. Крізь щілину в паркані ми пролізли до саду. Ромка залишилась біля паркана. Вона мала тихенько насвистувати, якщо нам не загрожує ніяка небезпека. Коли ж вона почне свистіти голосно, то мені треба швидше тікати…

Я підбіг до ринви, і може, не минуло й хвилини, як я вже стояв на балконі біля причинених дверей до кімнати. Я увійшов до помешкання офіцерів. Перша кімната, певне, була їдальнею. Ніякої зброї тут я не побачив. Я кинувся швидше до другої кімнати і зразу побачив на стіні два пістолети в кобурах. Я повиймав пістолети і заховав у кишеню. Обидві кобури я знову закрив. Потім прислухався. Ромка тихо свистіла в саду. Отже, небезпеки не було, але однаково в мене дуже колотилося серце і стукало щось у скронях. Вибігаючи з кімнати, я перечепився через поріг і мало не впав. Так само по ринві я зліз у сад.

Біля паркана мене з тривогою чекала Ромка. Ми спокійно пішли до міста. Ромка взяла мою руку й притулила долоню до свого серця.

— Чуєш, як б’ється… Ще хвилина — і я не витримала б, дала б тобі тривожний сигнал. Дуже боязко було за тебе.

Потім ми звернули на пустирі Собачої стежки.

— А що, коли вони кинуться за нами з собакою? — злякано сказала Ромка.

— Давай поскидаємо черевики, — запропонував я.

Ми поскидали черевики, довго блукали по калюжах, плутаючи сліди. Потім заховали в зарані наготовленому місці у вибалку пістолети й пішли блукати по Печерську, потім прийшли до центру міста. Одним словом, годі було нас шукати по слідах.

— Як ти думаєш, Сашко, нас уже шукають там?

— Мабуть, ще ні. Обидві кобури залишились висіти на стіні. Денщики можуть не відразу помітити, та й самі офіцери, які носять при собі інші, не ці пістолети, теж можуть помітити колись пізніше.

— А вікно?

— Вікно я зачинив.

Все ж таки ми були стривожені й довго мовчки сиділи вдвох під шовковицею. І тільки перед смерком пішли додому.

Я був певний: якщо хто приходив до мене, бабуся обов’язково мені скаже, коли я вернуся додому. Але вона нагримала на мене за те, що я вчасно не прийшов обідати, і нічого не сказала, чи приходив хто до мене, чи ні. Отже, не приходили. Але я все-таки був неспокійний і нарешті запитав сам:

— Бабусю, мене ніхто не питався?

— А кому ти потрібний, такий гуляка?..

— А чому гуляка, бабусю?

— А хто ж? То було з скринькою ходив, чоботи людям начищав, а тепер уже й забув за скриньку.

— Ні, не забув. Незабаром знову візьмуся за неї.

— А хто мав прийти до тебе?

— Та ніхто… Це я так просто… А коли нікого в мене не було і все тут спокійно, то про що й говорити.

— Чого тобі боятися, дитино? Не вистачало, щоб вони ще й дітей займали, іроди!..

І я враз заспокоївся.

НА АЛЕЇ ЧЕТВЕРТОГО САНАТОРІЮ

Ніякі клопотання не врятували Юрчика. Тьотя Клава домоглася прийому в самого високого начальства, але і там їй відповіли, що в Німеччині йому буде добре, він там навіть одержить освіту й спеціальність. Це, звичайно, мало тішило його матір. За кілька днів вона дуже постаріла. Мені здавалося, що вона навіть посивіла. Ми з Ромкою часто заходили до неї, і вона була рада нам.

І ось був призначений день від’їзду мобілізованих і просто захоплених у полон до Німеччини. Зранку я й Ромка зайшли до Юрчикової матері і втрьох пішли на вокзал, звідки мав рушити десь по обіді поїзд. Ми сподівались, що вагони подадуть раніше і ми побачимо Юрчика під час посадки. Але вагонів довго не подавали, і ніхто на вокзалі з працівників нічого не міг нам сказати про цей поїзд. Здавалося, що вони вперше про нього чули.

Тим часом надходили люди, які хотіли провести своїх дітей чи родичів.

Нарешті я знайшов одного чоловіка, який нишком сказав мені, що цей поїзд відійшов уночі, а посадку робили увечері на вантажній станції. Звідти й рушив поїзд.

Я не знав, як розповісти про це матері Юрчика. Я розповів спочатку іншим, що поприходили проводжати своїх. Народ загомонів. Почула швидко про це й тьотя Клава. На вокзалі зчинився галас, зойки, плач.

З’явилися фашистські солдати. Вони почали проганяти людей і враз очистили перон від натовпу. Ми з Ромкою підтримували Юрчикову матір попід руки. Вона так знесиліла, що не мала сили йти. На площі вона спинилася. Стояла довго мовчки, дивлячись на вокзальний будинок. Очі її потемніли, і брови нижче нависли над очима.

— Ну гаразд! — раптом вимовила вона рішучим і якимсь загрозливим голосом.

І ми пішли додому.

Незабаром я одержав від Юрчика листа, зашифрованого за моїм способом. Я негайно розшифрував його. Ось що він писав мені:

«Дорогий мій Сашко! Пишу тобі з самої Німеччини. Нас тут, таких хлопців, як і я, зібрали багато, цілу школу. Тут є наші люди — підпільники. Вони пояснили нам, що з нас хочуть зробити зрадників нашої Батьківщини, майбутніх катів нашого народу, найвірніших поліцаїв і холуїв фюрера… Тепер ми й самі бачимо, що саме таких потвор з нас хочуть зробити. Та не думайте, Сашко й Ромка, що піонера Юрка можна переробити. Ваш друг Юрко був і залишиться бойовим радянським піонером, ворогом фашистів і ніколи не припинить боротьбу з ними, навіть тут, на проклятій чужині!»

Такого листа надіслав мені Юрчик. Мабуть, він написав також листа й матері, але вона його не одержала: десь загубився в дорозі або фашистській владі не сподобався цей лист, і вона його перехопила. Адже мати Юрчикова не знала нашого шифру, і тому він не міг писати їй зашифрованих листів так, як мені.

Ми з Ромкою пішли до неї з цим листом. Ми думали, що, читаючи лист сина, вона плакатиме знову. Я дуже не любив, коли плачуть дорослі. Але вона зовсім не плакала на цей раз. Вона тільки попросила в мене його лист, і я віддав їй, але шифру ми їй не розкрили, бо така в нас була давня ухвала.

Даремно чекав я, що Юрчик незабаром надішле мені ще листа. Він мовчав, або його листи не доходили до нас.

Одного разу тьотя Клава покликала мене й Ромку. Тепер вона дуже змінилася. Стиснуті губи й похмуре обличчя робили її суворою. Але нас вона дуже любила тепер, добирала найтепліші слова для нас,