Катерина Іванівна Гловацька - Міфи Давньої Греції

У корінфському лісі юнака перестрів інший лихий велетень — Сіннід, що жорстоко вбивав подорожніх: нагинав два великих дерева, прив’язував до їхніх верхівок людину, а тоді пускав ті верхівки. Тесей спритно переміг Сінніда й покарав на смерть у той самий спосіб, що його вигадав сам лиходій. Так чинив завжди могутній Геракл — карав лихих людей їхньою ж карою, і, на Тесеєву думку, це було справедливо.

У лісі ж юнак убив страшного вепра-людожера, що завдавав селянам багато прикрості й горя.

Нарешті ліс кінчився, Тесей вийшов до моря і подався далі узбережжям, через каміння й пісок. Раптом він побачив на прибережній скелі, якої не можна було обминути, височенного чоловіка, що, лиховісно всміхаючись, манив його до себе. То був Скірон. Він зухвало змушував подорожніх начебто мити йому ноги, та тільки-но переляканий чоловік нахилявся, Скірон зіштовхував його ногою зі скелі у море, де жадібно чекала на здобич велетенська гидка черепаха.

Тесей теж слухняно схилився перед лиходієм, та враз схопив його за ногу і щосили швиргонув зі скелі у море. Тепер Скірон сам дістався гидкій черепасі на з’їжу, а юний герой подався далі.

Знову почався ліс — темний, густий, непривітний, крізь його хащі важко було продиратись, а Тесей уже й так здорожився. Аж тут навстріч йому вийшов якийсь чоловік, гречно привітався і запросив до своєї хати. Спершу юнак відмовлявся, але чоловік так щиро запрошував, так зваблював зручним ліжком, а в лісі вже геть споночіло, і Тесей нарешті згодився.

Але тільки-но ступив він до лісової хатини, то побачив посеред неї скривавлене ліжко. Жахнувся Тесей і збагнув, що тут проживає страшний злочинець на ім’я Прокруст. Підступно заманивши мандрівника, господар клав його на ліжко і, коли воно було замале, відрубував гостеві ноги, коли ж завелике — витягував тіло нещасного так, що той умирав у страшних муках. Та цього разу Прокруст не зміг свого гостя здолати, ба навіть сам опинився на ліжку, і знову Тесей, як могутній Геракл, покарав злочинця у спосіб, що його той вигадав сам.

За кілька днів по тому юнак дістався нарешті до Аттіки. Місцеві селяни його привітали, він скупався і добре спочив. То вперше за всю подорож хлопець зустрів ласкавих людей. Подякувавши їм, він поспішив наступного ранку в Афіни.

Тесей ішов вулицями, а всі перехожі оглядалися на нього, надто був він несхожий на афінян. У довгому пурпуровому плащі, кучерявий і білошкірий, стрункий юнак здаля скидався на дівчину. Коли він проходив міською площею, де кінчали зводити храм бога Аполлона, робітники, що працювали на даху, запримітили струнку постать і глузливо крикнули згори:

— Відколи це дівчата стали самі блукати вулицями?

Спаленів Тесей з образи і хутко оглядівся довкола. Неподалік мирно стояли воли біля повоза. Тесей підбіг, підняв обома руками важкий повіз і жбурнув чимдуж у своїх кривдників, ледве ті повтікали. Зрозуміли люди, що то не дівчина, а юнак дивовижної сили, і пильно дивилися чужинцеві вслід, як ішов він до палацу царя Егея.

А в тому палаці, як і в усіх Афінах, панував неспокій. Цар Егей був вже старий і немічний, скрізь йому ввижалися вороги, підіслані Паллантідами, і не мав цар жодної рідної душі, на яку міг би справді покластися.

Дружиною царя була тепер Медея, непривітна, сувора жінка, а на думку людей, то навіть чаклунка. Колись Медея мала доброго чоловіка — аргонавта Ясона, та потім довелось їй через власні злочинства тікати з Корінфа в Афіни. Тут Медея прихитрилася одурити старого царя, пообіцявши чаклунством повернути йому молодість і колишню снагу, якщо візьме її за дружину.

Не знав тоді Егей, що в далекій Трезені народився в нього син і росте, убивається в силу, наче молодий дубок. Цар Егей одружився з Медеєю, та ні снаги, ні молодості йому не додалося, він і далі хирів та старів. А Медея тільки того й прагнула — вона сподівалася стати повновладною царицею славетних Афін.

Коли Тесей, нікому не знаний чужинець, зайшов до царського палацу, Медея перша його запримітила і відразу збагнула, хто той гарний юнак і яка відтепер їй стелиться доля.

Однак не така вдалася Медея, щоб тій прикрій долі коритись. Вона підступно намовила царя, що юний чужинець — то ворожий вивідач, тож під час учти хай подадуть йому келих з отруєним вином. Наляканий цар дав свою згоду, і чаклунка сама приготувала трутизну із зілля, що скрізь возила з собою.

Колись могутній Геракл витяг з підземного царства триголового пса Кербера. Той з усіх сил опинався, крутив головами, ховаючись від сонячного світла, і люто гавкав, аж бризкав білою піною. Та отруйна піна попала на зелену траву, присохла на ній, і зілля те стало страшною отрутою. Його і зварила з вином чаклунка Медея та подала юнакові, наливши келих по вінця.

Трохи підвівся Тесей узяти свій келих, і тоді старий цар побачив у юнака приперезаний меч, той самий меч, який він сховав у Трезені під брилою. Схопився Егей на ноги, вирвав у сина з рук келих з отрутою і кинув на землю.

— Сину мій, сину! — аж стогнав, обіймаючи юнака, старий у нестямі від думки, яке лихо могло статися з його власної волі.

Звелів цар скрізь розпалити жертовні вогні й скласти гекатомбу — найбільшу жертву — безсмертним богам, що врятували його сина від смерті. Раптом згадав він про підступну Медею, але тієї і слід уже запався. Чаклунка оповилася темною хмарою і щезла, наче ніколи її тут і не було.

Зроду-звіку Афіни не знали такого свята, як влаштував старий цар на честь свого сина Тесея. Святкували всі — і знатні, багаті люди, і прості, убогі. Коли ж Тесей розповів, як звільнив ліси й гори від лиходіїв-убивць, усі стали славити юного героя і співати на його шану пісні.,

Та недовго тривало те свято. До Афін знову прибули посланці крітського царя Міноса правити страшну данину. Колись Мінос переміг Афіни у війні й зажадав від них нечуваного побору: кожні дев’ять років привозити сімох юнаків і сімох дівчат на Кріт. Там у великому палаці Лабіринті, який хитро звів славетний майстер Дедал, жив людожер Мінотавр — чудовисько, що мало чоловічий тулуб та бичачу голову й хвіст. Йому на з’їжу й привозили афінську молодь.

Хоч як тяжко було афінянам коритися волі жорстокого Міноса, та іншої ради не мали. Вже двічі, піднявши на знак жалоби чорні