Катерина Іванівна Гловацька - Міфи Давньої Греції

виноградного соку, ледь вбрані, з розмаяними косами, вакханки кружляли лісом, потім вибігли на високу полонину і звідти побачили Орфея.

— Це той, хто нас зневажає, жінок, — вигукнула якась вакханка і спересердя метнула свій тирс у співця.

Але тирс, оповитий зеленим плющем, не завдав Орфеєві ніякої шкоди. Тоді інша кинула камінь, але він упав співцеві до ніг, немов благав дарувати йому таке зухвальство. Все навкруги було зачароване Орфеєвим співом.

Та галас у лісі дужчав і заглушував той спів. Пронизливо сурмили вигнуті флейти, гучно гриміли тимпани, лунали вигуки й пісні, що славили світлого бога Діоніса.

Нестримно мчали кіконські жінки до Орфея і нищили все на своєму шляху. Неподалеку на полонині кілька селян мирно орали землю, та, забачивши юрбу вакханок, мерщій повтікали. Розлючені жінки схопили кинуті мотики та граблі й напали на Орфея. Він спробував був заспокоїти жінок, та вони нічого не чули, важкий дух крові тьмарив їм розум, і вперше в житті Орфеєва музика втратила силу.

Від смертельного удару співець нарешті упав, і ясний день назавжди згаснув для нього. Тяжко заплакали тоді звірі, і птахи, і скелі холодні. Дерева тужно посхиляли свої верховіття, гірські струмки від сліз повиходили з берегів, а німфи вбралися в чорну жалобу.

Отямилися вакханки і побігли до річки змити з себе Орфеєву кров, та тільки-но вони наблизилися до берега, як вода враз просочилася в землю і річки не стало. А тут ще відчули вакханки, що їхні ноги вростають у землю, тіло береться корою, а руки стають гілками.

То безсмертні боги, розгнівані страшним злочином жінок, перетворили їх навічно в дерева.

Тим часом засмучені Музи зібрали останки Орфея та поховали біля підніжжя Олімпу, і там, у кущах над його могилою, солов’ї співають краще, ніж будь-де в світі.

А співцеву голову прийняв швидкоплинний Гебр та й поніс її разом із нерозлучною кіфарою до синього моря, і срібні струни весь час сумно бриніли.

Морські хвилі донесли Орфеєву голову до острова Лесбос, і відтоді той острів став батьківщиною славетних поетів. А кіфара співця з волі богів засяяла незгасно на небі — темної ночі високо «вгорі яскраво палає сузір’я Ліри.

ТЕСЕЙ

Афінський цар Егей дуже хотів мати дітей, але ні перша дружина, ні друга не дали йому щастя батьківства. Роки минали, наближалася старість, а нащадків у царя все не було. Раділи з того діти його рідного брата Палланта, що гадали успадкувати владу в Афінах, та Егей не поступався їм, сподіваючись сина.

Довго думав Егей, чим же він завинив перед богами, і нарешті подався в Дельфи спитати про це в Піфії, жриці Аполлонового храму. Піфія відповіла, але так незрозуміло і загадково, що Егей не міг розтлумачити її слів.

Тоді з Дельф він подався до невеличкого міста Трезени, де володарював нащадок великого роду Пелопа, старий розумний Пітфей, що вмів тлумачити найзагадковіші віщування.

Пітфей мав дочку Ефру, що вже давно була на порі. І от чи справді мудрий володар так зрозумів віщування Піфії, а чи просто прагнув щастя своїй дочці, але він сказав: Егей повинен тайкома, щоб вороги не прочули, одружитися з Ефрою, і тоді в них народиться син, який стане славетним героєм.

Отож Егей одружився з Ефрою, та незабаром мусив вертати в Афіни, бо Паллантові сини надумали захопити там владу.

Сумно прощався Егей з молодою дружиною, повів її до скелястого берега, став перед великою брилою і мовив:

— Тут, під цією брилою, я покладу свій меч і сандалі. Може, боги справді зласкавляться над нами і подарують нам сина. То хай він росте біля тебе й діда в Трезені, тільки стережіться, нікому не кажіть імені його батька, навіть йому, щоб Паллантіди, бува, не дізнались про це і не вбили нашого сина. Пильнуйте його, хай росте здоровий і мужній. А коли він стане вже такий дужий, що зможе підважити брилу, то хай бере ці мої речі та йде до мене в Афіни.

Невдовзі Егей поїхав, та не минуло й року, як Ефра народила сина. Всі дивувались, який хлопчик великий і гарний, а мудрий Пітфей пояснював людям, що батько Тесея — так назвали дитину — то сам морський бог Посейдон.

Адже Посейдона особливо шанували трезенці.

Тесей ріс, і з кожним роком міцніло його тіло, яснішав розум. Багато сил доклав до цього дід Пітфей, та найбільше вплинув на хлопця великий Геракл, їхній родич.

Якось Геракл завітав до Трезени. Пітфей радо прийняв гостя, запросив до столу, і Геракл скинув на лаву величезну шкуру немейського лева. Діти, що гуляли в покоях, страшенно злякались, гадаючи, що то справжній лев, і всі повтікали, зостався тільки семирічний Тесей. Він оглядівся, схопив сокиру, що лежала біля домашнього вогнища, і кинувся боронити діда. Це потішило дорослих, а хлопець на все життя запам’ятав Геракла та його лев’ячу шкуру.

Наче молодий дубок, що вже не гнеться покірно від бурі, а в майбутньому стане ще дужчий, ще вищий, — так і Тесей у шістнадцять років радував очі матері й діда. Вони розуміли: з хлопця буде справжній герой, що прославить їхній рід і вітчизну. І хоч ятрила їм серце думка про неминучу розлуку, Ефра повела сина якось до морського берега і розповіла про його справжнього батька Егея та про меч і сандалі, сховані тут, під брилою.

Брила справді була чимала, проте Тесей, наче граючись, підважив її і дістав батькові речі. А потім став лаштуватись у путь.

Мудрий дід радив йому морем плисти до Афін, про це ж благала і мати, бо йти лісами й горами було небезпечно, там ховались лихі

велетні, що кривдили й убивали всіх подорожніх. Багато тих лиходіїв понищив могутній Геракл, тож не хотів їх лякатись і юний Тесей.

«Хай батько впізнає мене не по його речах, а по моїх вчинках», — думав хлопець, з радістю відчуваючи, якою силою наллято все його юне тіло.

Недовго довелося Тесеєві чекати, до чого б докласти ту силу. Тільки-но проминув він дідові володіння, як із лісових хащів вийшов і заступив йому дорогу здоровенний лиходій Періфет, що тримав у руці важку залізну палицю, — нею він убивав свої жертви.

Але Тесей був меткіший за того здоровила. Періфет і не зогледівсь, як хлопець вихопив у нього з рук палицю і щосили торохнув його по голові. Періфет упав мертвий, а Тесей пішов собі далі, забравши палицю на знак своєї першої перемоги. Потім він ніколи