Джозеф Хеллер - Пастка на дурнів

розвідспостереження капітанові Гадду. Той бовванів надворі, біля дощатого, пофарбованого в зелене барака інструкторської. Усередині, як виявилося, на Йоссар’яна вже чекали полковник Пескарт та підполковник Порк. На порозі барака стояв блідий, як смерть, майор Денбі і мовчки, на мигах, одганяв усіх, хто хотів підійти ближче. Навкруги залягла могильна тиша. Йоссар’ян від утоми ледве переставляв ноги і мріяв лише про те, аби швидше скинути з себе липкий від поту одяг.

Він переступив поріг інструкторської геть очманілий, не знаючи, а чи має винити себе за наглу смерть Краха і його людей: вони загинули, не встигши, мабуть, і зойкнути, а сам він тоді намагався розв’язати цю шкурну, огидну й болючу дилему — обов’язок чи спасіння душі.

Що ж до полковника Пескарта, то ця подія перевернула йому все нутро.

— Невже двічі? — запитав він.

— Я хотів не промазати, — похнюпившись, відповів ледь чутно Йоссар’ян.

Їхні голоси ледь відлунювали в довгому, вузькому бараку.

— То невже двічі? — з явною недовірою перепитав полковник Пескарт.

— Я хотів не промазати, — повторив Йоссар’ян. — З першого разу в мене б нічого не вийшло.

— Зате Крах залишився б живий.

— А міст неушкоджений.

— Вправний бомбардир мусить влучати в ціль з першого разу, — нагадав полковник Пескарт. — Інші п’ять бомбардирів одбомбилися з першого разу.

— І всі промазали, — нагадав Йоссар’ян. — Довелося б летіти туди ще раз.

— Зате, можливо, вдалося б знищити міст із першого заходу.

— Або так, або ні.

— Зате могли б обійтися без втрат.

— Або могло б і втрат бути більше, і міст залишився б стояти собі, як стояв. Я гадав, що ви дали нам завдання знищити міст.

— Припиніть зі мною сперечатися, — відказав полковник Пескарт. — Ми всі потрапили в неабияку халепу.

— Я не сперечаюся, сер.

— Неправда. Ви навіть зараз сперечаєтесь.

— Так точно, сер. Мені шкода, сер.

Полковник Пескарт зненацька люто хряснув суглобами пальців. Підполковник Порк, приземкуватий флегматичний чорнявий черевань, недбало розсівся на однім із стільців першого ряду, зручно поклавши зчеплені руки на підсмажену сонцем лисину. Його очі насмішкувато мружились за лискучими скельцями пенсне.

— Давайте оцінимо становище об’єктивно, — підказав він полковникові Пескарту.

— Давайте оцінимо становище об’єктивно! — в припливі раптового натхнення заволав до Йоссар’яна полковник Пескарт. — Справа, звичайно, не в сентиментах. Мені наплювати на той літак і на його екіпаж. Та що я про це доповім? Ви уявляєте, як паршиво виглядатиме все це в моїм рапорті?

— А чому б вам не дати мені ордена? — несміливо підказав Йоссар’ян.

— За промах при заході на ціль?

— Ви ж нагородили Голодного Джо, коли він угробив того літака?

— Скажіть спасибі, що ми не віддаємо вас під трибунал, — похмуро заіржав полковник Пескарт.

— Але ж при другому заході я не промазав! — запротестував Йоссар’ян. — Хіба ви не хотіли, щоб ми знищили міст?

— Мало що я хотів! — роздратовано скрикнув полковник Пескарт. — Звичайно, мені хотілося, щоб ви його знищили. Той міст стояв у мене кісткою в горлі, я ж бо дав слово, що мої люди його знищать. Але чому ви не знищили його з першого разу?

— Не встиг. Мій штурман не був упевнений, що ми вийшли саме на Феррару.

— Як це не був упевнений? — у полковника Пескарта зробилися великі очі.— Тепер ви хочете звалити все на Аарфі?!

— Ні-ні, сер! Я сам винуватий, що дав йому задурити мені голову. Я просто хотів сказати, що помилитися може кожен. Я не вважаю себе непогрішимим.

— Непогрішимих не буває,— відрубав полковник Пескарт. І, подумавши, ваговито додав: — До речі, незамінних — теж!

Ніхто не заперечував. Підполковник Порк ліниво потягся й позіхнув.

— Треба, нарешті, прийняти якесь рішення, — недбало зауважив він, повернувшись до полковника Пескарта.

— Треба, нарешті, прийняти якесь рішення! — кинув Йоссар’янові полковник Пескарт. — А все через вас! На біса вам було лізти на ціль удруге? Чому не відбомбилися з першого разу, як усі інші?

— З першого разу я б промазав.

— Здається, тепер ми вже пішли на другий захід? — насмішкувато перебив їх полковник Порк.

— То що ж нам робити? — у розпачі вигукнув полковник Пескарт. — І ці ще надворі, ждуть!

— А чому б і справді не дати йому ордена? — запропонував підполковник Порк.

— За промах при заході на ціль? Ну за що, скажи на милість, його нагороджувати?

— За другий захід, — задумливо відповів полковник Порк і самовдоволено всміхнувся. — Врешті, по-моєму, потрібна неабияка хоробрість, щоб наважитися зайти на ціль удруге, коли поруч немає інших ланок, які відвертали б на себе частину зенітного вогню. І, головне, він же знищив міст, отже, виконав наказ. Є такий старий безпрограшний трюк — пишатися з того, чого треба соромитись, на ньому ще ніхто не спіткнувся.

— Гадаєш, і нам це вдасться?

— Не гадаю, а певен у тому. Особливо, якщо ми заодно ще й зробимо його капітаном.

— А чи не занадто?

— Чому ж занадто? Грати треба напевне. А лейтенант він чи капітан — яка тобі різниця?

— Ну гаразд, — постановив полковник Пескарт. — Дамо йому орден за хоробрість при другому заході на ціль і підвищимо його в капітани.

Підполковник Порк простягнув руку по кашкет.

— Виходять усміхнені,— пожартував він і, обійнявши Йоссар’яна за плечі, рушив до виходу.

14. Малюк Семпсон

Та коли настав час летіти на Болонью, Йоссар’ян так розхрабрувався, що аж вирішив узагалі не заходити на ціль, а тому, ледь вони піднялися в повітря, натиснув кнопку вмикання ларингофонів і запитав Малюка Семпсона, котрий вів літак:

— Гей, що там скоїлося з машиною?

— Що з машиною? Що сталося? — пронизливо вереснув Малюк Семпсон, і Йоссар’ян похолов.

— Щось із машиною? — загорлав він, пойнятий жахом. — Будемо викидатися?

— Я не знаю! — наче в істериці зарепетував Малюк Семпсон. — Хтось сказав, що треба викидатися! Хто це сказав? Хто?

— Це Йоссар’ян, бомбардир Йоссар’ян. Що з машиною? Ти сказав, щось сталося з машиною?

— Мені почулося, ти сказав, що з машиною щось скоїлося. У мене все гаразд. У мене повний порядок.

У Йоссар’яна обірвалося серце. Сталось найжахливіше: все в порядку, і годі шукати якогось приводу повернути назад.

— Я тебе не чую! — крикнув він по хвилині болючого вагання.

— У мене повний порядок!

Сліпучо-біле сонце грало на порцеляновій блакиті моря, іскрилось на блискучих деталях обшивки літаків. Йоссар’ян ухопився за жмут різноколірних проводів переговорного пристрою й висмикнув пружинний штекер із контактного гнізда.

— Я нічого не чую! — крикнув він.

Тепер він і справді нічого не чув. Неквапливо взявши планшет із картами й три своїх бронежилети, він пробрався крізь низький лаз до пілотського відсіку. Непорушно застиглий у кріслі другого пілота